— Дивлюся у вікно і плачу, бо на вулицю з дітьми вийти не можу, — каже 43-річна Наталія Стрийнюк з Чернівців. Вона виховує двох дітей із церебральним паралічем — 14-річного Андрія та Володимира, 3 роки. Живе на п'ятому поверсі колишнього гуртожитку кондитерської фабрики. — У будинку немає ліфта. Униз ще можу спуститися, а вгору важко підніматися. Коляску тягну, а старший саменький іде і тоже плаче. У нього ж ножки болять.
Наталія живе в однокімнатній квартирі. У коридорі стоїть шафа і дитячий візок. Запрошує на кухню, бо в кімнаті спить Володимир.
— Оце тут Андрій учиться, — показує на стіл, застелений целофановою скатертиною. — До школи не можу його водити, бо молодшого немає на кого лишити. То вчителі до нас кожного четверга приходять. Квартиру хотіла обміняти після народження Володі. Просила на другому поверсі і трохи більшу, бо дітям місця мало. Зверталася до міської адміністрації, там сказали, що нічим не поможуть. Дали мені 350 гривень. То все пішло на молоко і памперси.
Наталія народила Андрія на восьмому місяці вагітності. Діагноз ДЦП лікарі поставили в пологовому.
— Надію мала, що молодший буде здоровеньким, — жінка витирає долонею сльози. — Принесли після народження Володю і кажуть: "У нього заяча губа і вовче піднебіння, усе інше в нормі". Спочатку поклали в реанімацію. Я по п'ять разів на день до нього бігала. Просила в інших мамочок молоко, бо свого не мала. Медсестрі давала по дві гривні, щоб сина покормила, бо він сам ссати не годен був. То вона його через трубку годувала. Як виписали з лікарні, йому зробили операцію. Тепер він сам їсти може. Але буває, що їжа через носик виливається. Операції йому мушу робити кожні три роки, бо піднебіння росте. На одне хірургічне втручання треба 3,5 тисячі гривень.
Наталія Стрийнюк працює на кондитерській фабриці. Тепер у декретній відпустці.
— Платять мені дві тисячі гривень у місяць. Цих грошей ні на що не вистачає, ледь кінці з кінцями звожу. Он зараз старшого до лікарні кожного дня вожу на процедури. У маршрутках із такими дітьми їхати не можу, то доводиться таксі наймати.
Заміжня. Із чоловіком не живе з 2010 року.
— Познайомилися з ним у Кіровоградській області, коли їздила туди на буряки. Мама мені казала: "Дитино, нащо тобі той бідняк? Хіба тут кращого немає?". Мені було його шкода, то й віддалася. Рік жили нормально. А після народження Андрія він пити почав. Приходив п'яним додому, мене і сина бив. Не витерпіла і вигнала його. Мама просить, щоб ми з ним зійшлися. Але то нічого не дасть. Інколи чоловік до дітей приходить, приносить 200 чи 300 гривень. А шо за такі гроші купиш? Одяг і взуття треба щомісяця придбати, бо ж дитина росте. Оце вчора Андрюша попросив кавунчика. Сказала, що грошей немає, а він так жалібно на мене дивиться. Мусила піти до сусідки зичити гроші. То він його з таким апетітом з'їв.
О 16.00 Наталія йде будити малого. Він тре очі, плаче.
— То він завжди так себе веде після сну, — цілує сина в лоб, одягає йому футболку. — Він досі сидіти не може.
Усі, хто хоче допомогти Наталії Стрийнюк, може перерахувати гроші. Номер картки в "Приватбанку" — 4405885812151998.
3 
1
Коментарі