— Хто образить тебе — матиме горе. А в дітях ти будеш нещасною. Так сказала одна жінка в поїзді. Сиділа навпроти мене в чорному довгому платті. Довго мовчала, а потім странно заговорила. Тоді не придала значення цим словам. Тільки зараз розумію, як вона була права, — каже 67-річна Ніна Пилипенко з Полтави.
Ставить на плиту чайник. Кухня однокімнатної квартири обклеєна зеленими шпалерами, біля мийки вивішені в ряд чисті рушники. Край столу — вузька табуретка.
— То мій Саша зробив. На всі руки майстер. Він і утюг справить, пельменів наліпить цілий холодильник. Тепер знаю, що дитину треба мов пташечку любити, ласкати, а я його в строгості держала, до порядку привчала.
Цього року сину Ніни Семенівни Олександру виповнилося би 37 років. Він пішов із дому 11 червня 2002-го під вечір. Досі не повернувся.
— Виходив із під'їзду в чорних джинсах і нових туфлях. Спиталася, куди йде. Усміхнувся: "Не переживай, скоро буду". Мені підкинули заробіток — переписувала курсові роботи під замовлення. Заснула під ранок прямо на аркушах за столом. Дивлюся, Саші вдома немає. Думала, заночував у друзів. На другий день — знову немає. Сусід каже, чого ти ждеш, заявляй у міліцію, хлопець пропав. Подзвонив у трупарню. Сказали, є похожий. У мене й ноги відняло. Ревіла, коси на собі рвала. Сусід поїхав на опознаніє. То був не Саша. Із того часу втратила сон. Дрімаю по 1,5–2 години на добу. Може, через те він мені й не сниться.
Міліція не знайшла Олександра Пилипенка. Його вважають зниклим безвісти.
— Треба великі гроші чи зв'язки, щоб шукали людину. Ходила до слєдоватєлєй і начальства. Просила, на коліна ставала, плакала. Дають одні відписки, — Ніна Семенівна втирає сльози. Бере зі столу фотографію сина, притуляє до себе. — Довірливий. Його обвести — раз плюнути. Тоді в домі жили троє бандюків. Одного підозрювали у вбивстві, десь утік. Ще двоє такі самі ділки. Заходили до Саші, як мене не було. Я проводніком на поїзді робила. Син дома лишався сам. Як прийдуть, так і потягнуть що-небудь. Сашка мені казав не чіпати їх, бо страшні люди. Через пару днів, як зник син, один із цих дворових казав, бачив Сашу з пачками грошей в якомусь кафе. Не вірю. Син торгував на базарі, чужого зроду не взяв би.
Ніна Семенівна сама виховувала сина. Із чоловіком розійшлася. Олександр зустрічався з дівчиною. За кілька місяців до зникнення посварився з нею.
— Саша — друга дитина. Першого хлопчика вкрали в роддомі. Як зараз помню — світле волоссячко, кругленьке личко. Народився гарний, не синюшний, як другі діти. Під вечір заглядає в палату медсестра, каже: "Чого ти не спиш? Думаєш, як померла дитина, то і спати не треба". Як не просила, тіло хлопчика похоронити не віддали. Тому думаю, його десь продали. Довго не могла завагітніти ще раз. Через сім років появився Саша. Багато хворів, ріс слабим.
Видно, я повторила мамину судьбу — за життя втратила дітей. У мене було двоє малих братів і старша сестра. У війну 1943-го німці скинули бомби на село. Одна попала в нашу хату. Рознесло півдвору, корову розірвало на куски. Винесли малих із хати — мов вітрянкою осколками побиті. Сестра тримала на руках братика. Йому годіка не було. Так усіх разом схоронили.
У дворі про Пилипенків відгукуються добре.
— Сашка добряк, безобідний хлопець. Сємьоновна не вірить, що його немає. Їздила на "Жди меня", — каже сусідка Лариса, прізвище не називає. — У квартирі робить ремонт. Хоче, щоб до його повернення був порядок.
1 
1
Коментарі
2