Назар Рудюк, 35 років, живе в помешканні свого на два роки молодшого брата Арсена в місті Умань Черкаської області.
— Я свою хату не опалюю — нема ані дров, ані вугілля. Хата стара, глиняна. Одна стіна впала ще літом. Пока було тепло, ночував на вулиці. Сяк-так підлампічив ту стіну. Два місяці тому написав оголошення в газету, що візьму на квартиру хлопця. Приходило кілька людей, дивилися на хату і відмовлялися: зручностей немає. А тут топимо тільки на ніч. Сусіди міняли паркан, віддали старі погнивші штахети. Три тижні тому рубав їх у дворі. Одна відкололася, по голові вдарила. Була із цвяхом, розпорола голову, — показує три шви на потилиці.
Назар у дешевій дублянці. Взуття на зиму чоловік не має, ходить у легких черевиках. Розказує, що підбере собі щось у секонд-хенді, коли отримає гроші на біржі праці. У вересні Рудюка звільнили з Уманського м"ясокомбінату. Підприємство призупинило виробництво через фінансову кризу.
— Усіх скоротили, тепер із колєгами на біржі зустрічаємося. Роботи в Умані немає. Получаю 550 гривень соціальної допомоги. А шо тих грошей зараз? На продукти не вистачає. Робив за 700, так хоть при ділі був, можна було чимсь на роботі підхарчуватися. Я там мішки із сіллю носив, по 50 кіло кожен. Тепер спина болить, і ногу тягне. Написав у соцзабезі заяву про допомогу. Держава дала 1300 гривень на вугілля. Гроші лежали в хаті. Але викрали їх разом із паспортом і паперами з біржі праці. Прийшли вночі, вибили двері, шо ж їх там валити… Я тоді у брата ночував. Документи через тиждень принесли, на хвіртку повісили.
Сімей чоловіки не мають. Назар 1989-го півроку жив із Валентиною Гавроненко.
— Гарна жінка була, тільки коники строїла, на гульки все хотілося. Куди її тягати воду чи топити в хаті — у бар, на дискотеки! Потім хотіла зійтися зі мною на 12 років старша жінка. Мала пристойну роботу, власне житло, старий автомобіль. Може, й жив би як у Бога за пазухою. Но мені не понравилося, шо в неї вже був цивільний чоловік. Казала мені: "Я в тебе так влюбилася, шо вижену його к чорту". Я тоді подумав: через пару років вона знову влюбиться — і мене к чорту пошле. Як ото батько наш — покинув маму із трьома дітьми, коли я в перший клас пішов. Мати все життя вкалувала як проклята, щоб нас прокормити. Померла в березні 2005-го, с тих пір сниться часто. Я купую хоч 200 грамів смоктунців, роздаю дітям — мама так колись казали робити, як мертві сняться. Сестра Люба вийшла заміж. Живе в Черкасах, але теж бідує. Я до батька ходив, хотів десятку позичити, бо навіть на хліб немає. Батько заможний, має двоповерхову хату з євроремонтом. Але до нас не признається. Я тільки в двері подзвонив, а він кричить: "Я вам цілий вік аліменти платив, тепер нічого давати не буду — вон звідси".
— Та кому такі злидні треба, — брат Арсеній у дверях сьорбає чай із горнятка.
— Бо ти непутящий, — спалахує Назар. — Скільки разів тобі казав: устройся на роботу у військову частину, ти ж в армії служив. Там усе-таки форму дають — уже тратитися не треба, і коло солдатів поїсти можна.
Назара в армію не взяли через підвищений артеріальний тиск.
3 
1
Коментарі