Неділя, 25 лютого 2007 14:29

Надія Сердюк сама виховала двох онучок

Автор: фото: Наталія ПАВЛЕНКО
  У квартирі з Надією Сердюк і її двома онучками живуть пекінес Масяня, дворняжка Каштанчик і кішка Кіті
У квартирі з Надією Сердюк і її двома онучками живуть пекінес Масяня, дворняжка Каштанчик і кішка Кіті

59-річна Надія Сердюк із Переяслава-Хмельницького на Київщині сама виховує двох онучок. Їхню маму Інну вбили і вкинули в річку Альта.

У коридорі, заставленому велосипедами, під ноги кидається пекінес Масяня, гавкає дворняжка Каштанчик. З-за дверей визирає сіамська кішка Кіті.

— Зачекайте, я Ані штани підшию. Чи ти не бачила, що криво відрізала? — бубонить до 16-річної онуки бабуся. Вона в окулярах і барвистому халаті.

— Зараз носа закапаю, — сідає на дивані. — Він у мене зламаний, тяжко дихати. Доччиного хреста на кладовищі красила. Там вузько — не розрахувала, носа зламала. Опухло все лице, аж чорне зробилося.

Худенька Аня прибігає у підшитих штанях. Відсмикує тюль і дивиться на своє відображення у вікні.

— Вона менша. Юлі — 18, десь гуляє з кавалером. Донька моя Інна народила їх від різних чоловіків. Із першим розбіглися, коли Юля маленькою була. А в Аниній метриці запису про батька взагалі нема. Діти змалечку жили в мене. Інна знайшла собі кавалера, до нього переїхала. Пила — він її привчив. Коли чоловік пропив хату, до мене повернулася. З роботи її вигнали за п"янку. Материнських прав позбавили. Хотіли дівчат у інтернат забрать. Не віддам, кажу. Оформила опікунство на себе.

— Якось Юля заболіла, температура сорок з гаком. Грип страшний, — веде далі жінка. — Пішла донька на базар: "Куплю відро картоплі — на більше грошей нема, і позичу ще на лікарства". Подзвонила ввечері, сказала, що позичила 29 гривень. Ждемо-ждемо — нема. На другий день прибігає сусідка: "Де Інна? По телевізору показали дівчину молоду в кожаному пальто. Знайшли в Альті". Поховали ми ту дівчину, яку в річці знайшли. Досі не знаю, чи моя то Інна. Вона ж ізородувана, лице збите. Тільки по родимці на груді — така як клубничина — впізнала. Міліція не схотіла вбивць шукать, вирішили її за бомжиху видать. А в мене грошей нема, щоб платить.

Питаю, чи не підозрює когось, можливо, кавалера.

— Ні, він у селі тоді був. На похороні гроб закритий був, а сусіди просили: "Відкрийте подивиться". Полякалися і порозходилися, а дівчата рік боялися у під"їзд зайти.

Дід першу жінку нечайно вбив: рубали дрова, і по голові їй попав

— Тридцять один мамі був. Уже шість років ми живемо з бабушкою, — сумно каже Аня.

— На сорок днів, — продовжує Сердюк, — прийшли ми з кладовища. А в коридорі блокнотик лежав. Туди я записала число, коли вона померла, — 28 січня. Коли це — блокнотик розкритий, 28 виправлено на 29, і весь листок у її підписах. Я отам так і лягла зразу, — показує на поріг. — Вона не могла зайти, бо міліція нам одежу разом із ключами віддала. Хто ж то був?

— Ба, я на дискотеку, буду як завжди, — Аня одягає чорне пальто.

— Я народилася в концлагері на Колимі, — розказує Надія, коли двері за онукою зачинилися. — Батьки мої — враги народа. Вони там і познайомилися. Дід по батьковій лінії першу жінку нечайно вбив: рубали дрова, і по голові їй попав.

Батька заслали на Колиму, щось не так зробив. А мама була з Росії. Баба — купчиха, віддала Совєтам поля, сад, пруди. А дєдушка застрелився, бо все оддала. Моя мама поїхала від них, була в блокадному Ленінграді. Карточки продуктові в неї вкрали, тож повернулася до мами — в Іванково. Її находять: раз удрала, значить — враг народа, і відправили на Колиму.

Батько з матір"ю зійшлися 1946-го. Побралися в Магадані. Братік у мене народився, але надзіратєлі забрали і вкинули у могильник. Це ж лагерь. Потім мама родила мене. Щоб не викинули так само, охотніки дозволили віднести в заїмку — такий домік. Мене і ще чийогось хлопчика.  Батьки приходили тайком. Якось прийшли, а в будиночку — ведмедиця, і ми біля неї.

Коли амністію оголосили, мама розказувала, що погрузили їх у баржу, як скотину. А дітей не дали. Якась мєсна жіночка перевезла нас як своїх.

Встає і поправляє на вікні штору.

— Ніде в Росії поселитися вони не могли, бо були враги народа. Приїхали сюди, до батька. Тато — камєнщик, печі робив. Але все пропивав. Жили бідно. Я ходила в школу, ноги тряпками обмотані, вони завжди до ніг примерзали. Нас старцями всі називали. Жити ніде — батько вирив у горі землянку. Дверей два роки не було — ні з чого зробить. Висіли одіяла. Улітку — просте, зимою — ватяне. Завалить снігом, батько тунель прориє — і нормально. Зараз на місці землянки — маленька хатка. Там живе донька покійного брата Віталія.

Жінка каже, що школи не закінчила, бо пішла на курси крою і шиття, а довчалася у вечірній. Від швейної фабрики отримала кімнату в гуртожитку, згодом — квартиру, в ній зараз живе з онучками.

— На фабриці зарплата була маленька. Поїхала я в Фастов на поїзда робить. Там заболіла, вернулася до мами. Участую у художній самодіяльності. І грамоти є, і медалі, і орден. Бабушка казала: "Ти артістка. А у нас в роду артістів бить не може. Не співай багато, бо судьбу проспіваєш".

Господиня каже, що з першим чоловіком, Валерієм, прожила зовсім мало:

— Він зміняв дуже, то покинула. Утікла. Він узяв мою дівочу фамілію і зараз на ній. Я Коннікова була. Другий раз вийшла заміж, дак Петро пив. Недавно приходив назад проситься. Вигнала, бо пляшку приніс.

Сміючись, згадує, як навчалася на ліфтера в Бучі під Києвом.

— Якраз був розділ України з Росією, 1991 год. У ліс пішли з дівчатами по квітки. Побачили здоровенну кучу хмизу, як оця комната. А всередині коробки якісь. Запечатані, мокрі, але не розкисли. У них — мило імпортне, ковбаса, сир. Ну, ми собі й понагрібали. Я три рази туди з дівчатами ходила. Позапрошлий год послєдній брусок мила змилила.

Каштанчик кашляє.

— Кістка в горлі застряла, — пояснює жінка. — Його машина протягла недавно. Лапу пришивали. Нам он ще черепаху віддали, бо якийсь хлопчик кігті їй повідривав.

1948, 14 лютого — народилася в с. Арманське Ольського району Хабаровського краю Росії
1951 — родина переїхала до Переяслава на Київщину
1969, 14 лютого — вийшла заміж за Валерія; народилася донька Інна; через десять місяців розлучилася
1987 — одружилася з молодшим на 6 років Петром Сердюком
1990 — розлучилася
1991 — навчалася на ліфтера
2001 — оформила опікунство над онучками, бо вбили доньку Інну
35 років працює на швейній фабриці: спочатку швачкою-мотористкою, згодом — ліфтеркою

Зараз ви читаєте новину «Надія Сердюк сама виховала двох онучок». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі