1 вересня 6-річний Богдан Лабик із села Надиби Старосамбірського району Львівщини пішов у перший клас. Він хворий на дитячий церебральний параліч.
Хлопці-близнята Назар і Богдан Лабики визирають із вікна цегляної хати. За ними дивиться 8-річна сестра Марія. Мати повертається із райцентру Самбір — їздила на ринок по ранці та шкільне приладдя.
— Довелося на годину залишити дітей, — відчиняє вхідні двері 40-річна Надія Лабик. Діти обіймають її.
— А в тебе такого немає, — хвалиться перед братом новим ранцем Богдан. Йому важко говорити, він постійно усміхається.
43-річний Василь Лабик — військовослужбовець. Нещодавно повернувся із африканської Ліберії, де півроку служив миротворцем. Надія працювала слюсарем на заводі "Омега" в Самборі. Після народження синів пішла з роботи.
— Вагітною стояла на обліку в генетичному центрі. Там казали, що ношу здорових хлопчиків, — розповідає жінка. — Назар з"явився на світ легко, важив 2 кілограми 900 грамів. Богдан був на 200 грамів легший. При родах хлопчика травмували, коли з"явився — не плакав і не дихав. Ожив, коли лікарі зробили штучне дихання.
За місяць удома Богдан схуд до 2 кг. Лікарі діагностували дисбактеріоз. Казали, що під час пологів дитині занесли кишкову інфекцію.
— Сім місяців лікувалися, — Надія обіймає сина. — У ротику кинувся стоматит. Пішли до бабок-знахарок замовляти — збільшився лімфовузол. Назар у рік ходив. А про Богдана лікарка в Самборі казала, що ні ходити, ні говорити, ні розвиватися не буде.
Лабики будувалися, але припинили роботи, бо лікували сина. Надія щодня по 20 хв. зранку та ввечері купала його у трав"яних ваннах. Обтирала дитину настоянками з лілії та каштана. У 2,5 року Богдан зробив перший крок.
— Стояв у ходунках, намагався піти. Відривався від крісла і падав. Коли вперше ступив, я розплакалася, усього обцілувала, — веде далі жінка. — Богдан стрибав, як жабка. У нього скривилася нога, виросла ґуля. Не говорив і брав усе в ліву руку — правий бік був як паралізований. Допомогли кінна терепія та акваріум з рибками.
Коли вперше ступив, я розплакалася, усього обцілувала
— Пішла киця по водицю та й упала у криницю. Пішов котик рятувати, став за вуха витягати, — розповідає Богдан. Рахує англійською до десяти.
— Швидше схоплює мову, ніж Назар, — каже Надія. — Той ліниться, а Богдан 1 вересня дочекатися не міг — так до школи хотів. Тільки то ходити щодня з добрих 2 кілометри буде. Якби мали гроші, купили би машину й нікому в милість не стояли б.
Надія Лабик отримує 740 грн пенсії на сина. Щомісяця на ліки витрачає удвічі більше.
— Я двох діток поховала, — зітхає. — Перший син помер за дві доби після народження, від крововиливу в мозок. Наступного дня в мене розійшовся таз — півтора місяця не ходила. Після цього заборонили народжувати. Коли знову завагітніла, плід розклався.
Доньку Ірину народила 1993-го. Дитина страждала на хворобу Дауна, померла за 4 роки.
— Після смерті малої я посивіла, — втирає очі. — Сама забрала її тільце з лікарні, принесла на руках додому. Одягнула, поклала на майстат, запалила свічку. А тоді зомліла. Після похорону довго плакала. Якось задрімала, та сниться мені, ніби Іринка йде поляною, волосся розпущене, кругом ромашки. Усміхається й каже: "Мамо, не плач. Коли ти плачеш, мені мокро".
За три роки в ніч на Благовіщення Надія народила дівчинку. Охрестила Марією.
— Ім"ям подякувала Матері Божій за здорове дитя, — робить канапки синам.
1968, 18 березня — Надія Лабик народилася в с. Надиби Старосамбірського р-ну на Львівщині
1985 — закінчила Самбірське профтехучилище з червоним дипломом
1990 — вийшла заміж за військовослужбовця Василя Лабика; за рік народила сина, який через два дні помер
1993 — з"явилася на світ донька Ірина, через 4 роки померла
2000, 4 квітня — народила доньку Марію
2002, 29 березня — з"явилися на світ хлопці-близнюки Назар та Богдан
2004 — Богдан зробив перший крок
2008, 1 вересня — сини пішли до школи
2 
1
Коментарі