Вінничани 100-річний Микола МАКАРЕНКО та його дружина 92-річна Єлизавета Григорівна встановили рекорд України з найтривалішого шлюбу. Живуть у парі 72 роки й шість місяців. Виховали сина й доньку. Мають двох онуків і трьох правнуків.
— 21 травня відзначали 100-річний ювілей батька, — розповідає донька подружжя 67-річна Тетяна. — Вранці було багато офіційних вітань, а ввечері зібралися в колі родини та друзів. Усі казали, що така поважна дата — нагорода від Бога. Але також довголіттям тато завдячує своєму янголу-охоронцю, вірній подрузі й коханій дружині Лізуні, як він її лагідно називає. Коли гості дізналися, що батьки понад 72 роки одружені, чоловік подруги зазначив, що варто позмагатися за рекорд України. Я подала заявку. Незабаром отримали схвальне рішення. Тепер докладатимемо зусиль, щоб цей рекорд подовжити й вийти на світовий.
Єлизавета й Микола Макаренки родом із російського села Спірідонова Буда.
Чоловік закінчив залізничний технікум. Коли розпочалася Друга світова, вступив до військового льотного училища. На війні був льотчиком-винищувачем.
— У дитинстві ми з Миколою не дружили, хоч і жили в одному селі, — говорить Єлизавета Григорівна. — Якось він приїхав додому у відпустку. Люди говорили: "Повернувся льотчик. Але, мабуть, якийсь хворий — бігає з голим торсом навколо хати, обтирається снігом". Коли пішла з дівчатами в клуб, познайомилася з Миколою. Він запросив на танець і того ж вечора освідчився. Я засміялася, бо не думала, що це серйозно. Згодом Микола поїхав по службі в Німеччину. А потім його мати прийшла до моєї і сказала, що я сподобалася її сину і він хоче одружитися. Майбутня свекруха запевнила: "Якщо вийдеш заміж за Миколу, ходитимеш у шовках, на шовках спатимеш і лише червонці рахуватимеш". А Миколі розхвалила мене: "Якщо Ліза буде така ж, як її мати, то матимеш прекрасну дружину". 21 грудня 1949 року ми розписалися, а 1 січня 1950-го відсвяткували весілля. Микола привіз гарний український вінок зі стрічками й кофтину з вишивкою.
Микола Степанович закінчив військову академію. Під час служби отримав звання полковника. 1961 року вийшов на пенсію. Тоді ж родина переїхала в Україну.
— Раніше ми приїздили у Вінницю, бо тут жив брат Миколи. Місто завжди подобалося: гарне, зелене, люди привітні, — говорить Єлизавета Григорівна. — Коли чоловік пішов у відставку, переїхали, отримали тут квартиру. У вінницькій школі сказали, що діти військових можуть бути звільненні від вивчення української мови. Але Микола не погодився: "Якщо живемо в Україні, то повинні знати українську мову".
На пенсії Микола Степанович вступив у Вінницький технічний інститут.
Паралельно працював лаборантом, потім — завідувачем лабораторії. Коли здобув диплом, викладав нарисну геометрію і цивільну оборону.
— Батько любить порядок, — каже Тетяна Макаренко. — У дитинстві ми з братом мали окремі ящики в письмовому столі для шкільного приладдя. Якось тато побачив, що в моєму безлад. У щоденнику написав: "За порядок в столі — двійка". Перед вчителькою було соромно, бо в школі я була відмінниця. Але на батька не образилася — він правильний і чесний у всьому. А наша мама — зразкова господиня. Усе життя присвятила сім'ї. Шила мені найкраще в класі вбрання, створювала красиві плетені речі. Смачно готує, полюбляє випікати й досі саджає квіти на клумбі біля під'їзду.
— Не маємо секрету щасливого подружнього життя, — додає Єлизавета Григорівна. На її очі набігають сльози. — Ми покохали одне одного на все життя. Якщо я на Колю за щось ображуся, він трохи походить, а потім каже: "Давай, помиримося. Лізуню, давай, я тебе поцілую". І досі щодня говоримо одне одному, що кохаємо. Буває сперечаємося, хто кого більше любить. Зараз у країні важкі часи. Ми щодня оплакуємо людей, які гинуть. Але не сумніваємося, що перемога буде за Україною. Вдячні Збройним силам, які боронять нашу свободу, волонтерам, медикам і кожному, хто наближає перемогу.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
5 
1
Коментарі