70-річний киянин Микола Бельченко колекціонує взуття. Зібрав понад 10 тис. пар. Тримає їх у своїй однокімнатній квартирі, на дачі та в чоботарському кіоску.

Чекаю на Миколу Дмитровича біля магазину "Дитячий світ". Колекціонер запізнюється.

— Извините, — здалеку махає рукою. — Лег отдохнуть и заснул.

На ногах у нього коричневі ковбойські черевики. У квартирі колекціонера над головою висить кілька мотузок з жіночими туфлями й босоніжками.

— Це — японські, XVII століття, — показує чорні лаковані шльопанці з  червоною та синьою полотняними смужками, що закладаються між пальцями.

Підошва дерев"яна. На кожній ступні по два підбори: один — на п"яті, другий — ближче до пальців.

— А ось американське офіцерське парадне взуття, 50-й розмір, — крутить чорну туфлю.

У колекції Миколи Дмитровича є і звичайні валянки. Колись господар їх носив. Поряд — сріблясті чешки для балерин. На стіні висить чорний жіночий черевик із широкою халявою.

— Такий Катерина ІІ взувала, — каже.

Потім знаходить жовтий унт:

— Це з італійського собаки, натуральне хутро.

Кухня, ванна, туалет теж завалені взуттям.

Микола Дмитрович запрошує у кафе "Дитячий світ". Дорогою завертаємо до сірої металевої будки. У ній Бельченко лагодить взуття клієнтам. Усередині будка теж завалена:

— Тут десять мішків по 50 пар у кожному. І десять мішків ще є на дачі.

Поміж черевиків лежать старі м"які іграшки. Господар пояснює, що хоче прикрасити ними вітрини.

Такий черевик Катерина ІІ взувала

— Ми з братом Віктором кіоск поставили ще за Олександра Омельченка, — розповідає, витягуючи із сумки затяганий аркуш. — Тут 20 пунктів. П"ять років ходив у різні інстанції і в кожній платив по 100, 200, 300 гривень. Прийшов у останню, а мені кажуть: "У вас закінчується паспорт, треба все наново". Я почав кричати, хотів битися. Написали що треба заднім числом.

У кафе чоботар замовляє зелений чай. Розповідає, що хотів, аби його колекцію занесли до Книги рекордів України.

З чого почали колекціонувати взуття?

— На дачі побачив розтоптані білі доньчині "лодочки". Вимив одну, вирівняв, висушив, підфарбував, набив папером. Потім поніс до знайомого чоботаря. Показав йому стару туфлю і "нову", відреставровану. Він віри не йняв, що то — одна пара.

Взуття шив мій батько, — продовжує. — А я мріяв стати циркачем чи артистом, бо співав і танцював. Та батько рано помер. У родині було шестеро дітей. Ми почали шити взуття, їздили до Києва продавати його. На зароблені гроші купували продукти. Зараз багато знаходжу на пташиному базарі. Інколи плачу за пару символічні 2, 5, 10 гривень. А одні італійські черевики купив за 700.

Каже, що хоче виставити колекцію, щоб її бачили люди.

— Писав президенту Вікторові Ющенку — просив, щоб дали приміщення. Виділили мені підвал. Але там жарко — труби. У ЖЕКу кажуть: плати за опалення. Прислали платіжку на 870 гривень. ЖЕК мене в підвал не пускає.

У вас є сім"я?

— Маю 36-річну доньку Олю і дружину Світлану. Жінка колись працювала в Раді міністрів секретарем. Ми розлучилися 1982-го. Мали трикімнатну квартиру, розміняли.

Недавно Микола Дмитрович потрапив до лікарні.

— Поїхав на дачу, — пригадує. — Збирав ягоди... Не пам"ятаю, як називаються. Уколов собі палець. Вийшло зараженіє крові. Довго в лікарні лежав. Жінка пожаліла, забрала до себе. Сказала: "Трохи відгодую тебе". Був такий слабкий, що падав. Але дружина поставила умову: до весни розібратися зі взуттям. Інакше відправить назад у квартиру. А там навіть стояти ніде. Донька хоче, щоб я жив із мамкою, а сама перебереться сюди. Але мамка така, що сьогодні — добра, а завтра псіханула, вигнала, і я на вокзалі буду, — починає плакати.

Рідні носять ваше взуття?

— Донька не хоче старого. А недавно каже: "Підбери мені якісь ковбойські". Собі я колись купив 20 пар по 40–60 гривень. 20 років їх ношу, сам ремонтую. І костюмів собі нашив. Висять удома в кладовці.

Каже, що з 1957-го по 1992-й працював закрійником в ательє в "Пасажі", на Заньковецької, на Свердлова.

— Міліція, прокуратура, КГБ, ЦК — усі в мене шились. Я маю туфлі з тканини у вигляді чоловічого костюма, навіть із метеликом. А ще є керамічні черевики, позолочені туфлі, зі скла. Їм ціни немає!

Микола Дмитрович збирається доповнити колекцію взуттям відомих людей — Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віталія Кличка.

— Даватиму напрокат, на зйомки, в театр. У "Пасажі" запропонував один зі своїх черевиків виставити у вітрині для краси. Вони не захотіли. А недавно приїхав з Одеси один дизайнер, армянин. Побачив у моєму взутті купу деталей, які можна використати в сучасних колекціях.

1936, 5 жовтня — народився в селі Путрівка Васильківського району Київської області
1943 — батька Дмитра в селі розстріляли поліцаї
1945 — пішов до школи, але не закінчив
1947–1955 — служба в армії, комісований із пороком серця
1956 — у Києві працює закрійником, учнем дядька Григорія Коломійця
1957 — влаштувався в артіль "8 Березня"
1957–1992 — закрійник у столичних ательє
1960 — вступив до Київського технікуму легкої промисловості на модельєра жіночого верхнього одягу
1963 — одружився з молодшою на 10 років Світланою
1970 — народилася донька Оля
2000 — почав збирати взуття
2002 — поставив у Києві будку для ремонту взуття

×