Кіровоградцю Михайлові Кандідову 86 років. У Другу світову війну він був 7 разів поранений і 14 горів у танку. Цей рекорд міг би потрапити до Книги рекордів України, але воєнні подвиги туди не записують. Чоловіка називають "недобитим танкістом".
Однокімнатну квартиру відчиняє худорлявий дідусь. У кріслі сидить його дружина — Валентина, 80 років. Жінка в домашньому халаті. На підлозі під її ногами — диванна подушка.
— Зібрав тисячу значків із танками, он повен ящик стоїть, — хвалиться господар. — Зайчик, — дивиться на дружину, — каже, якщо їх на стіну повісити, буде негарно.
Розповідає, що його прадід та дід були царськими офіцерами.
— 1917 року їх, кавалерів Георгіївського хреста, розстріляли більшовики. Батько теж вступив до Дворянського полку. А під час революції перейшов на бік червоних і загинув 41-го під Москвою.
Матір — красуню-польку — теж, до речі, дворянку, кілька разів кликали заміж. Не захотіла, — веде далі. — Вночі підробляла технічкою за копійки. Попросила, щоб у труну їй поклали фотографію батька у формі царського офіцера.
Просить говорити голосніше.
— Зайчик контужена, погано чує. А я везучий, — сміється чоловік.
— У рубашці народився, — додає дружина. — У нього всі брати загинули.
— Тричі мене рятували жінки, — продовжує господар. — На Харківщині мою машину підбили, вона загорілася. Я був поранений у ноги, живіт, але жити ж хочеться. Висунувся з люка. Жителька села Пересічне Марія Зеленська покинула в підвалі 4-річного сина. Підповзла городами, перев"язала. Через 50 років її знайшов і вимагав для неї нагороди. Відмовили.
— Він свій орден Вітчизняної війни їй приколов, — хвалиться Валентина.
Кандідов показує свою книжку: "Сповідь недобитого танкіста".
— Після поранення мене притягли до якоїсь церкви. Госпіталя польового не було. Класти нікуди, на полу — та який там пол? — земля, все розрушено, — 17 офіцерів і солдатів поранених. Стоїть мармурова гробниця. Із неї раніше німці зробили кормушку для коней: сіно, овес. Наші кинули мене туди — в труну справжнісіньку. Аж тут німці заскочили, всіх перестріляли. Згодом наш ординарець прибіг, поворушив мене: "Ти бачив німців?". А я не чув і не бачив нічого, бо лежав непритомний.
Я так злякався, що не їв нічого
Років із тридцять тому вирішили із Зайчиком поїхати на те місце, — продовжує свою розповідь. — Пішли до тої церкви, а гроб уже такий гарний, роздєланий. Батюшка й каже: "Будеш виходити, подивися на фасад". Там — святий із книгою і напис: "Церква святого Михайла". А я — Михайло. Після того став у Бога вірити.
Там же зустрів і генерала одного: "Ти живий, недобитий танкіст? А тобі хотіли героя дать, та не знали, де подівся".
— Під час атаки вбило заряжающого, — далі пригадує чоловік. — Де його взяти в бою? Тут гонять полонених німців. Вискакую, кажу конвоїру: дай мені от того рудого, пушку заряджати. Посадив фріца в танк, показав, він: гут-гут. Сходили в атаку. Повертаємося на збірний пункт. Генерали стоять. Я до німця: вилазь. Генерали так і рвонули від цього танка. В штани понакладали, — сміється.
Кандідов згадує, як працював художником-оформлювачем в Архангельській області.
— На моє ім"я приходить вагон яблук. Це піонери, які теж у війну врятували мені життя. Була там і 100-літрова бочка з вишневим вином, — потирає руки. — Ми потім їм будматеріалів на школу вислали.
У мирний час найбільшим щастям вважає одруження із Валентиною.
— У руки мені потрапив 43-го, — усміхається жінка. — Під Москвою зустрілися. Я з 15 років на собі поранених тягала.
— Живемо разом 62 роки, — додає чоловік. — Зайчик, ти чого плачеш? У неї така шапка зайчача була біла, називали її Зайчихою.
Після війни Михайло розшукував Валентину через військкомат.
— Валя покинула чоловіка, я — співмешканку. Встигли обзавестися, — усміхається Кандідов. — Такий закон дурний був, що мені працювати не можна — інвалід війни. Я Зайчика то гардеробницею влаштовував, то швейцаром у ресторані, а сам за неї працював.
— Квартиру нам дали аж через 42 роки після війни, доти в хаті-мазанці жили. А це нещодавно продали її, до внука в село переїхали, — каже господиня. — Але повернулися в місто. Там жодних пільг для ветеранів, бо житло ж на онука оформлене. Уже другий місяць в оцій квартирці. 20 тисяч доларів за неї віддали. Тепло. А в старій телевізор у шубах дивилися.
Додає, що за життя не випила й чарки горілки. Хоча медсестри в спирті купалися.
— Хочете, щось веселе розповім, — відривається від своєї книжки Кандідов. — Нашу роту направили охороняти палац короля Міхая в Бухаресті. Мене як командира запросили на день народження короля. Йому 23 роки виповнювалося. Сиджу я за столом біля Колі Тулупова — він розвідкою командував. Випили цуйки — горілки місцевої. А чим же запити? Посеред столу на срібному блюді — піала, в ній лимони плавають. Коля, — прошу, — налий мені лимонної водички.
— Не позорься, то руки мити після риби, — прошепотів він мені.
— Я так злякався, що не їв нічого: хто-зна, якою вилкою в що тикать? Ми з Колею втекли з прийому, напилися, сходили в будинок розпусти. І на роботу прийшли в час дня, — регочуть удвох з дружиною.
— Міша, розкажи, у кого ти на плечах їздив, — просить Валентина.
Він охоче погоджується:
— Раз нам із Колею загадали на танкові до аеродрому з"їздить. Прилетів літак "Дуглас" із Москви. Виходять військові й один гражданський. Його треба було доставити до міністерства внутрішніх справ Румунії. Посадив я його на днище. А самому ноги нікуди діти — людина ж у танку зайва. Я й склав їх на плечі незнайомцеві. Уранці Коля мені каже, що я осідлав прем"єр-міністра Петру Грозу, який був на прийомі в Сталіна.
Після смішних історій Михайло Кандідов просить дружину приготувати каву.
— Так шкодую за тим, що зробив, — зізнається він. — Я — вбивця, на тому світі доведеться за все відповідати.
1920, 15 квітня — Михайло Кандідов народився в місті Борисоглібськ Воронезької області Росії
1939 — вступив до ІІ Саратовського танко-самохідного училища
1941, 2 липня — втратив перший танк
1943 — познайомився у шпиталі під Москвою з санітаркою Валею
1945, 6 травня — втратив 14-ту машину; командував танковим полком
1948 — народився син В"ячеслав
1953 — закінчив службу в Хабаровську, із сім"єю переїхали до Кіровограда
1970 — розписалися з Валентиною
1987 — отримали двокімнатну квартиру
2006 — почесний громадянин Кіровограда
2 
1
Коментарі