72-річний Петро Панімаш із села Червона Слобода Черкаського району майже півстоліття шукав своє перше кохання Ольгу Кораблеву із села Остапівка Драбівського району на Черкащині. Зустрів у селі Лящівка сусіднього Чорнобаївського району.
— Знайти допомогли люди з її села, — розповідає Петро Іванович. — Моя покійна дружина Мотря радила навіть звернутися у програму "Жди меня". Бо бачила, що мої думки завжди були про Ольгу. Хоч Мотря була неабиякою красунею, й Ользі далеко їй рівнятися. Ми 43 роки прожили душа в душу. Виховали двох синів і доньку. Але душа чогось не могла забути Ольгу. Мене тривожило, що я її образив. Бо женився, як відчув, що між нами щось не так. А як оце зустрілися, то вона призналася, що того літа закохалася в одного студента.
Ольга й Петро родом з Остапівки. Закохався в неї до армії:
— В армії у першу чергу в голову лізла Ольга, а потім домівка й мати. Наші батьки й сваталися. Після армії вчився на тракториста, а вона — у технікумі. Зустрічалися у вихідні. Якось Ольга сказала, що її направляють на роботу у Запоріжжя, мовляв, я їй заважаю. Після цих слів зрозумів, настав кінець нашому коханню і вона має іншого. Якби так і сказала, то заради її щастя уступив би іншому дорогу.
Петро Панімаш невдовзі одружився з Мотрею. Майбутня жінка була сусідкою його сестри на Полтавщині.
— Мати була там, і Мотря їй дуже сподобалася. Відправила мене, щоб я з нею познайомився. Подумав, таку, як Ольга, не знайду, а Мотря матері буде любимою невісткою. То за третім разом запитав: "Мотю, ти підеш за мене?". Вона погодилася. Мати зраділа, а мені було байдуже. Після весілля Ольга уникала зустрічі. А я, бувало, іду з дружиною селом, а праворуч за яром її хата. Мотря каже: "Петре, в'язи звернеш". Вона бачила і розуміла все, але ніколи не дорікала. Якось випадково зустрів Олю й поговорив. Так і сказав: "Я одружився з нелюбою, щоб швидше забути тебе". Згодом Ольга подружилася з Мотею, забігала бавитися з нашим Васильком.
Востаннє бачив її 1963 року. Вона поїхала у Київ, а Петро Панімаш з дружиною перебрались у Червону Слободу.
— Як знайшов, запитав по телефону, як до мого приїзду поставиться її чоловік, — згадує зустріч. — Із хати вийшли дочка й онука Ольги. Стоять, дивляться на мене, що воно за чудо прийшло. Коли я назвався, то зраділи. З Ольгою обнялися, поцілувалися, плакали й сміялися, згадуючи минуле. Кажу, Олю, мало що года не ті, то ти хоч на похорон приїдь. Ми з її чоловіком обнялися. Свого віршика йому прочитав. "Обніми мене, суперник, обніми, як брата, не шукаймо винних, доля винувата". Він такий задоволений. І я також, що в неї такий хороший і розумний чоловік.
Після смерті дружини Петро Іванович зустрічався з жінками, але одружуватися не планує.
— Ото кажу, ми з тобою зійдемося, а ти скажеш: "Петро, вставай. Сусід біля двору повимітав, а ти лежиш". А я зараз вільна людина. Схотів борщу зварити, каші чи супу, то встав та сам і зварив. А не захотів, то щось перекусив і пішов у справах. Або й просто полежу. А недавно поїхав до сестри в Драбівський район, а там одна брава і красива жінка, такий товарний вид, — усміхається. — Але ж з цигаркою. Дивлюся на неї і кажу сестрі: "Я і зараз оженився б, якби покинула курити". А вона ту цигарку раз, і викинула. Та ні, мені 72 роки, куди женитися.
2 
1
Коментарі