77-річний Іван Городніченко з Переяслава-Хмельницького на Київщині їздить на велосипеді 1940 року випуску.
— Як німці у війну тікали, взяв собі цей трофей на пристані. На велосипеді написано по-німецьки: "1904–1940 рр. 40 мільйонів". Мудрую, як його в Германію написати та розпитати, що воно таке. Руля поміняв, бо заржавів, і педалі та ще дещо, але рама родіма і сідушка.
Іван Олександрович каже, що вдався в діда. Той умів ремонтувати що завгодно.
— Двічі на рік дєд ходив 100 кілометрів до Києва. Брав із собою сумку латану-перелатану, всю в кізяках, і три шапки. Ходить у столиці по базару в одній шапці, сукна десь дешевше виторгує. Відійде, одягне вже картуза — і знову приходить торгуватися, щоб не пізнали. Увечері біля Лаври сумку на каштан закине і молитися йде. Раз за ним прослідили та сумку із крамом украли.
Запрошує в хату, сідає біля вікна. На стіні чорно-біла фотографія кота.
— Я діда не застав — у голодовку вмер. Батько розказував, що в дєда була соболина шуба, штани галіфе і кітель бархатний — із Франції виписав викройки та пошив. Часи золоті з цепкою, пенсне. Коли революція стала, вже ходив з цепкою простенькою. А годинника знайшли в 1940 році, коли валяли хату: у стелю замурував. Шубу повісив надворі, струсив тютюном, зверху ятерів навішав і всяких ганчірок. Ніхто і не здогадувався, що там шуба. Пізніше мій дядько її продав. Батько мій був портним і мене вивчив. Тільки я сказав: "Піду легшим путьом". Став учителем, кажу: "Мене з учителя і ціпком не виженеш". А шити вмію і зараз. Жінка за весь вік ґудзика не пришила, голки в руках не тримала.
Із дружиною Марією Ксенофонтівною, 78 років, прожили в шлюбі 55 років. Познайомилися на Волині, куди поїхали вчителювати. Іван Олександрович викладав у перших класах. Марія Ксенофонтівна — географію, хімію та біологію.
— Приїхав у село Личини Камінь-Каширського району пізно ввечері, не знав навіть, у кого зупинитися, — каже Городниченко. — А Марія — вона на два тижні раніше мене в селі освоїлася — забрала до себе на квартиру, як завуч школи. На ранок я на іншу квартиру перебрався. Минуло днів два-три. Думаю, куди ввечері податися, я ж молодий — 22 роки. Пройшовся по вечорницях у сільських хатах — дівчат багато, та я їм чужий. Попрямував до Марії. На її сусідку Ліду і дивитися не хотів. У мене була дівчина Ліда, та покинула. Дивлюся на цю. Марією звати — а в мене сестра Марія. Я Іван — і в неї брат Іван. Її матір Федорою кличуть — і мою так. Через місяць кажу: якщо будеш людиною, будемо жить.
Жінка за весь вік ґудзика не пришила
— Удвох і за квартиру легше платити, і за стіл, — голосно каже Марія Городніченко. Жінка сидить на дивані в хустині, вкрита по пояс ковдрою. — Через місяць перейшов жити, а розписалися 27 листопада — на його день народження, перед уроками. Поспішили жениться через бідність.
— На березневих канікулах поїхали у Львів. Купуємо їй плаття, шубу мєхову чорну котикову, туфлі. Я всім об"явив: "Моя жінка — цариця", — сміється Іван Олександрович. — Обручок не купували, пізніше взяв жінці золотих персня і годинника. Минулого року вони перейшли донькам. У нас дві — 53-річна Валя і 48-річна Люда. Живуть у Переяславі, заміжні, мають по двоє діток.
— Усі гроші складали на книжку, пропало тисяч 20, — додає Марія. — Але встигли купити мотоцикла з коляскою.
— Нащо нам море? Ми до моїх батьків у село їздили: дітей — у коляску, Марію в брюках — ззаду. Якось приїжджаємо в Київ увечері. Думали зайти в ресторан на річковому вокзалі, щоб дітей погодувати. А міліція женщин у брюках не впускає. Я зайшов сам, дітей накормив, а тоді кажу міліціонеру: "Що — брюки скидать, щоб поїсти?".
У Переяслав-Хмельницький родина Городніченків перебралася 12 років тому. Купили хату. Марія Ксенофонтівна із 2005-го в інвалідному візку — зламала праве коліно, ногу ампутували.
— Я і їсти зварю, і поперу, — каже Іван Городніченко. — Совбез мені як доглядачеві 72 гривні платить. Візьміть ось на пам"ять перо лелеки. Колись у нас гніздо в дворі було, я кілька зберіг. Одне подарував бездітній сім"ї, то в них дитинка народилася.
1 
1
Коментарі