Три тижні у таборі "Карпатські зорі" в місті Косів на Івано-Франківщині перебували діти-сироти з інтернатів. Вихованці вчаться ліпити горщики, малювати писанки, робити іграшки із сіна, плести з бісеру. Також їздять на екскурсії та ходять у гори.
У неділю перед сніданком співають український гімн. Опісля йдуть до греко-католицької церкви на молитву. Коли повертаються в табір, 10 підлітків сідають грати у квест. За 2 год. мають "об'їхати" дев'ять країн. Очки отримують тоді, як відгадують, у якій країні перебувають. Усі діти між собою розмовляють українською. Такою є вимога у таборі.
— Моя країна — батьківщина русалок. Ще в нас є багато портів, а столиця зветься Копенгаген, — розповідає дітям про Данію волонтерка Світлана, переодягнена в русалку. — Як країна зветься?
— А, я знаю, це Чехія, — кричить хлопець років 14. Зрештою так ніхто і не відгадує назви.
— Нічого дивного в тому немає. Діти ж із дитбудинків, а там зовсім інше оточення. Покурити чи випити щось для них ближче, ніж сидіти і вчити географію, — говорить вихователька 25-річна Катерина з Івано-Франківська. — Я тут другий рік працюю. Одного разу підійшов до мене 14-річний хлопчик, сів і каже: "Я бачив, як мій папа зарубав маму. Він напився, а мама почала з ним сваритися. Той за сокиру — і по ній". Отак спокійно каже без жодної емоції на обличчі. Мені аж не по собі стало, і я просто вибачилася перед ним.
Під час гри від своєї команди відходить 16-річна Марія Золотарьова. Щойно посварилася з товаришами. Стоїть біля кущів і втирає сльози.
— Це вони якісь всі дивні, а не я, — ділиться Марія. Вона у квітчастому сарафані, на ногах фіолетові гумові капці, під губою має сережку. Волосся пофарбоване в рудий колір.
— Пірсинг зробила пару місяців тому, і всі думають, що я хуліганка. Директор звелів, щоб я зняла сережку. Я сказала, що зніму, але насправді не збираюсь. Хіба терпіла такий біль заради того, аби походити місяць і зняти? Тим більше, я не хочу бути такою, як усі. Мені скучно.
Дівчина шість років живе в інтернаті в львівському містечку Червоноград із братом 13-річним Віталієм.
— Я вже звикла до інтернату, а коли перший раз забирали — плакала. Думала, там б'ють. Тоді маму посадили в тюрму. Вона кололась і сама продавала наркотики. У молодості займалася фехтуванням і важкою атлетикою, але наркоту дала подружка спробувати. Мама взяла з інтересу, а потім уже не могла зупинитися. Коли мені було 8 років, я перший раз побачила її в ломці. У неї була така лихоманка, як у людини із температурою під 42. Вона лежала в ліжку, вся бліда, і вмирала просто. Я поїхала і дістала їй дозу. Запам'ятала, де вона купувала, — розповідає дорогою на обід до їдальні.
Сьогодні дають курячий бульйон, картоплю із сосискою та салатом, яблука й компот. Діти все з'їдають, а брудний посуд відносять у мийку.
— Мама кілька разів сиділа. Чотири роки тому, як вийшла з тюрми, померла від раку легень. Я так не хотіла її відпускати, що впала разом із нею в труну. Кричала, щоб краще батько помер. Він, до речі, має вийти через два місяці, але ми з ним не спілкуємося. Теж через наркотики сидить.
Марія каже, що наступного року планує піти вчитися на дизайнера в Києві.
— Мене часто питають, як я буду жити, де братиму гроші, але мені здається, я впораюся. Буду отримувати стипендію і жити в гуртожитку. Вчитися прийдеться гарно, щоб знайти хорошу роботу.
1 
1
Коментарі