"Часто запитують: чи не страшно? Мені нічого не страшно. У зону їдуть не ті, що співають "Ще не вмерла...". Хто любить Україну, той їде туди, де вона вже вмерла. Зона, як мати. Ми не любимо матір менше від того, що вона померла. Навпаки — любимо ще більше".
У залі для прес-конференцій "Укрінформу" 79-річна поетеса Ліна Костенко показує фільм про свої поїздки Чорнобильською зоною.
— Коли я тільки починала їздити в Чорнобиль, місцеві чоловіки наказували злити бензин з усіх машин у мою. Їздили вдвох із шофером. Часто блукали лісами, я весь час дякувала: "Спасибо, что помогаете". Казала російською, аби не висадив мене з автомобіля. А він мені відповідав: "Нам главное — вам не мешать". З останньої поїздки привезла старі фотокартки. В одному закинутому будинку взимку діставала їх з-під льоду. Самій було моторошно.
Ліна Василівна наливає у склянку води, робить кілька ковтків.
— Знаю поіменно всіх, хто лишився в зоні. Є там така бабця Фроня. Останній раз нас до неї не пустили — автобус не брав, машини не їздили. На контрольно-пропускному пункті кажу людям: передайте Фроні листа від мене та валокордин. Хлопці відповідають: не передавайте їй того валокордіна, бо вона наковтається його, подумає, що це цукерочки, і буде ходити під кайфом. А бабці Наді вже немає. Раз приїхала до неї, а її побили мародери — півобличчя синє. Другий раз приїхала — а бабці вже не стало. Видно, вбили. Оце вам і зона. Ще там була молода гарна жіночка Римма. Як вона себе поводила! Одягне, було, таку блузечку, сміється і каже: "Ви думаєте, тут у зоні всі замухришки? Та ні — тут такі, як я, женщини бувають!". Приїжджаю, а Римми нема — померла в 48 років. Забрали її до Башкирії, звідки вона родом.
У самому епіцентрі зони живуть двоє пенсіонерів, яким нещодавно провели світло.
Одягне блузечку і каже: "Тут у зоні такі, як я, женщини бувають"
— Це дід і баба Ображеї. Якось один президент (Віктор Ющенко. — "ГПУ") сам поклав руки на кермо, і ми їхали до них через ліса і болота. Розмова глави держави з ними велася по-людськи. Ображеї скаржилися, що в них немає світла, що міліція забрала рушницю. А вони якось ішли по дорозі й побачили кішку, а коли пригледілися, то виявилася рись. Президент нагримав на начальників і наказав провести Ображеям світло. Начальство обурювалося: "Ви знаєте, скільки це буде коштувати?". Я відповіла їм делікатно: "Чорт вас не забере". Через два дні по деревах, бо стовпів уже не було, проклали товстенний дріт до хати діда Ображея. Бабуня раділа з того, напекла пиріжків. Місцева міліція до них по-різному ставиться. Одні прийдуть і допоможуть город обробити, а інші — заберуть навіть ту рибу, що дід наловив, вип"ють і закусять нею.
Ліна Костенко кілька років пише книжку про Чорнобиль.
— Батько мого двоюрідного брата, коли хотів їсти, то питав жінку: "Котра година?". Вона відповідала: "Коли зварю, тоді й подам". Мене радянська влада натренувала так, що я більше звикла писати, аніж видавати. У мене стоси матеріалів про Чорнобиль, я хочу подати їх не у вигляді трагедії, а життєствердно.
У Костенко запитують, у яких вона стосунках із владою.
— У 1990-х хтось із нашої еліти запропонував обрати мене до парламенту. Мій чоловік (Василь Цвіркунов, помер 2000-го. — "ГПУ") почув про це: "Ліночко, що ми будемо робити?". А я відповідаю: "Як прийдуть до нас із такою пропозицією, то послухаємо, покиваємо головами. А якщо стануть надокучати, то шафу до дверей приставимо і нікого не пустимо". У 1994-му я вийшла зі Спілки письменників, бо там постійні сварки, а я не люблю конфліктів.
3 
1
Коментарі
5