16 вересня минає дев"ять років від дня зникнення журналіста інтернет-видання "Українська правда" Георгія Ґонґадзе. Розмовляємо з його матір"ю Лесею Теодорівною, 65 років, у її комунальній квартирі у Львові. Господарка вдягає на обличчя марлеву пов"язку — тиждень хворіє на ангіну.
— 16 вересня 2000-го в мене зупинилося життя. Уже дев"ять років просто існую, — зітхає Леся Ґонґадзе. — Пам"ятаю цей день, як сьогодні. Я була у Львові, син — у Києві. Пішла в театр на концерт до Дня міста. Біля Оперного мене зустрів брат. Подивилася на нього і зрозуміла: щось трапилося. Я постійно жила в напруженні, чекала біди. Особливо перед президентськими виборами 1999-го. По телевізору почула, які запитання до кандидатів у президенти ставить Гія, і в мені поселився страх. Георгій пережив загибель батька, повернувся з воєн в Афганістані та Абхазії, тому наскрізь бачив несправедливість. Тоді в Україні нібито створили свободу слова. Та ніхто не любить правди.
На час затримання екс-генерала міліції Олексія Пукача, якого звинувачують в убивстві Георгія, ви були у Тбілісі. Звідки довідалися про арешт?
— Увечері в сусідів дивилася новини. Там "Інтер" та "5 канал" транслюють. Раптом чую, що Пукача знайшли. Перший день говорили, що він сам прийшов і здався. Нібито йому набридло бути в бігах. Наступного дня на тому ж каналі показують, що Пукач лежить на землі зі зв"язаними руками. Грузини сиділи коло мене й дивувалися. У Грузії — післявоєнний синдром, народ живе в напруженні. Але такої брехні там немає.
Пукач був хлоп файний, мужній, високий. А тут показали відгодованого інтелігентика
Як ви зреагували на таку новину?
— Сусідка подивилася на затриманого і вигукнула: "Говорят, он в деревне жил, коров пас, а такой красивый, ухоженный". Він на Пукача не схожий. Я одразу подумала: ні, це не він. Пукач був хлоп файний, мужній, високий. А тут показали відгодованого інтелігентика з пишною борідкою та сучасною модною стрижкою. Професора нагадує. Вони й очима різняться. Я знаю, що наша Генеральна прокуратура всім бреше, тому одразу подумала: він нічого спільного з Пукачем не має. А це затримання — хід перед наступними виборами.
Генеральна прокуратура зробила експертизу знайденого черепа. Чи довіряєте її висновкам?
— Генпрокуратура не має стиду, людськості. Злодіїв, бандитів, що мільярди крадуть, пропускає. А мене дев"ять років мучить. У п"ятницю повернулася додому. У неділю зранку збираюся до церкви поставити свічку та помолитися за покійних батьків. О десятій — дзвінок по мобільному з Генеральної прокуратури. Голос каже: "Всі експертизи проведено. Уже стовідсотково доведено, що то — ваш син. Ви повинні вирішити, чи можна його поховати". Я була в такому шоку, що навіть не спиталася прізвища цього нелюда. Як можна дзвонити мамі та таке говорити? Захотіла побачити той череп. Мені відповіли, що то неможливо, оскільки його запломбували. Прокурори доводять, що череп належить таращанським костям. Безумовно, він може бути від скелета, що лежить у морзі на вулиці Оранжерейній у Києві. Але я вже дев"ять років кричу, що то скелет не мого сина. У Георгія поранення було на правій нозі, а у таращанському тілі — на лівій. Мене не можуть змусити поховати чужу дитину. Після цієї телефонної розмови я злягла з ангіною, вона перейшла в астму.
Якщо справу з Пукачем доведуть до суду, чи поїдете на судове засідання?
— Говорити з убивцею вважаю нижче своєї гідності. Що може мені сказати генерал, який здатен поступати, як звичайний розбійник? — кашляє. — Мене 120 разів викликали на суд тих трьох людей, які ніби причетні до вбивства Георгія (2008-го полковника Миколу Протасова засудили за вбивство Ґонґадзе до 13 років, а полковника Валерія Костенка та майора Олександра Поповича — до 12 років ув"язення. Усі вони працювали в Департаменті зовнішнього спостереження й кримінальної розвідки Міністерства внутрішніх справ. — "ГПУ"). Суд тягнувся два роки, я була присутня тричі. Зрозуміла, що то не суд, а судилище. Народу України твердять, що покійний генерал Кравченко двічі стріляв собі в голову. 40 мільйонів українців мають у то повірити. Навіть дитина розуміє, який це абсурд.
Подейкують, Пукач називає двох замовників убивства — Леоніда Кучму та Володимира Литвина.
— Навесні з"явилася інформація: Леонід Кучма заявив, що Георгій Ґонґадзе живий. Після цієї новини місяць не вставала з ліжка. Як одужала, у квітні після Пасхи поїхала до Києва. Із Кучмою 1,5 години розмовляли. Він сказав, що за ним багато років тягнеться шлейф убивці. А він у такому віці хоче, аби його сумління було чисте. Зі мною зустрівся, щоби довести свою непричетність до цієї справи. Я — медик, тому повірила душевним мукам невинної людини. Сказала, що не маю претензій. Я ж особисто не чула, щоби він давав вказівку вбити мого сина. Щодня бачу фальсифікації з боку Генеральної прокуратури. Кучму так само могли використати. На запитання, чи Георгій живий, він нічого не відповів.
Із Кучмою півтори години розмовляли
Політики зі зникнення мого сина зробили страшне театральне дійство. Я чула, як Литвин на передачі "В гостях у Гордона" припустив, що мій син живий. Що я маю думати? Кого винити? Я звинувачую тільки Генпрокуратуру. Дев"ять років тягнеться серіал жахів. Режисер, що його створив, на Каннському фестивалі має отримати найбільшу нагороду.
Як у вас складаються стосунки з невісткою Мирославою?
— Я маю великі претензії до її адвокатки Валентини Теличенко. Вона робить усе, аби поховати мого сина. Тисне на мою невістку, намагалася тиснути на мене. Я їй сказала: "Пані Теличенко, ваше місце в гестапо. Там ваша роль була б визначною". Моя невістка впізнала тіло й дозволила поховати. Можливо, вона справді побачила свого чоловіка. Та я не впізнала сина. Ми опинилися, як два береги однієї річки. Треба було одразу нас обох закликати на впізнання. Ми би подивилися, дійшли однієї думки. Оскільки робили спектакль жаху, ми опізнавали нарізно.
Із Мирославою дев"ять років не контактуємо. Вона виїхала до США, я за цей час ні разу не чула голосів онучок. Я її десь розумію. Вона — мама своїх дітей, тому хоче їх захистити. У мене два племінники — 16 та 21 рік — загинули. Перед тим до мене на роботу приходили незнайомці та попереджали, що в родині будуть проблеми. Я є символом смутку, страху. Мене всі жаліють. На базарі торговці впізнають і хочуть подарувати картоплі, сиру.
3 
1
Коментарі