92-річна Ксенія Сулима із села Нова Прилука Липовецького району на Вінниччині живе в тісній літній кухні. Узимку її хату спалив п'яний сусід, якого пустила ночувати до себе, щоб той не замерз.
— Бабця поплатилася за свою жалісливість. Прихистила на свою голову одного любітєля гострих ощущеній, Анатолія Чайку. Він живе по тій же вулиці Чапаєва, що й вона. Два роки назад спився, жінка покинула. Світло відрізали. Із хати все повиносив. Геть не мав плитки зварити суп. Ходив до бабці помагати дрова рубати, якого гвіздка забити. Так і жив у неї, — каже сільський голова Роман Цикало, 29 років. — 14 січня на п'яну голову спалив їй хату, чуть сам не згорів. Бабця лишилася без даху над головою. До квітня жила в Турбівській лікарні. Головний лікар Ольга Монастирська пішла нам назустріч, потримала її. А в квітні вже виписали. Привезли додому, а з хати одні руїни. Вона в плач. У бюджеті сільради нема коштів їй хату будувати. Пропонував опреділити в будинок для престарілих. Але не схотіла. Пішла жити в літню кухню.
Чоловік пенсіонерки Яків Сулима помер 20 років тому. Подружжя мало шестеро синів, п'ятеро вже померли. 20 червня пішов із життя син Валерій Сулима, 55 років. Був афганцем, жив із родиною в селі П'ятківка Бершадського району Вінниччини. Єдиний живий син Іван, 52 роки, у столиці.
Ідемо до Ксенії Василівни. Біля воріт криниця. Подвір'я в бур'янах. Похилився старий дерев'яний пліт, що відділяє двір від городу. Обгоріла хата заросла червоними мальвами. За нею стоїть облущена глиняна літня кухня. На вході — нові китайські двері, одне з вікон пластикове. Їх поставив син Іван.
— Синочок, я тебе чекала. Забери мене в пристарілий дом, я вже согласна, — схлипує пенсіонерка до сільського голови. На ліктях піднімається з брудної постелі. Худа, замурзана, пахне сечею. — Замерзну зимою на цій кухні. Добре, що з голоду не здихаю. Сусіди носять, хто в Бога вірує. Казав мій Валєрчик, що забере до себе жити. А сам пішов.
— Добре, Василівно, щось придумаємо. Треба вам паспорт відновити, бо згорів у пожарі, — говорить Роман.
У приміщенні стоїть глиняна грубка. На стіні висять ікони. Із їжі — квашені огірки в двох 3-літрових банках.
— Ганя Вовчиха зранку молока з булочкою приносила. А вчора — Валя Вітряк борщику. Поштарка приносить тищу рублів пенсії. Роздаю сусідам, хто скільки каже за продукти. Так мені обідно, що в мене город бур'яном заріс. Не маю сил обробити. Ваня рідко приїжджає до мене. Раньше наймала Толю копати, дрова рубати. А тепер хай до мене й на поріг не стає.
Анатолій Чайка живе неподалік у старій занедбаній хаті. Вікна забиті клейонкою молочного кольору. Із дверей віє затхлий запах. Господар неголений, худий. Сорочка вузлом зав'язана на животі, бо без ґудзиків.
— То не я спалив, а плитка електрична. Вона начала коротити. Я хтів її викинути надвір, але бабушка сказала поставити у веранді. То я поставив на пол, а вона чогось була включена, — згадує Анатолій Чайка, 53 роки. Чоловік тверезий, тхне сечею. — Помню, що я спав у комнаті, як почув крик сосєда Петі Рубана. Це він мене спас від пожару. Я спросоня хтів бігти через веранду, але там всьо горіло, міг балок по голові дати. А Петя вибив віконце й витягнув мене. Я стояв босий на снігу, змерз. А бабцю першу спасли. Тепер я до неї не йду, бо гонить мене. Але що з неї возьмеш, як 90 з лишнім років бабі. Їсти їй не носю, бо сам голодний ходю.
На лівій ступні в Анатолія обрізані пальці.
— Обморозив у командировці. Усе життя проробив водітєльом дальніх рейсів. Возив товар у Прибалтику, Ленінград, Казань. В Україні немає такого міста, де б я не був. Доки возив гроші, всьо було в мене харашо. Заробив на трьохкомнатну квартіру у Вінниці, тепер там син Олєг живе. Він частний прєдпрініматєль. Буває приїжджає. Недавно привіз тюк одежі. Всяких рубашок, штанів. Питаю, нащо воно мені. А він каже: "Будеш щодня міняти".
Торік в Анатолія теж горіла хата.
— Одна комната вся згоріла. Пустив цього нігодяя Вітю Донського ночувати, а він окурка кинув. Відсидів 15 суток за це.
3 
1
Коментарі