19-річна Таїсія Петрова вранці 6 вересня поцілила з арбалета у спину одній вчительці та в руку іншій. Таїсію затримали. Педагогів доправили в лікарню. Травми обох виявилися не ­тяжкими.

8 вересня Київський райсуд Полтави відправив нападницю під арешт на два місяці. Під час засідання Петрова пожалілася на булінг з боку вчителів і дітей в усіх трьох школах, де навчалася. Мовляв, усюди стикалися з цькуванням, але не розповідала про це батькам.

В закладі, де вчинила напад, Таїсія вчилася до п'ятого класу.

— Шкодую про свій вчинок. Ці вчителі ні в чому не винні, — каже Петрова під час засідання. Однак не змогла пояснити, що саме стало причиною для такого вчинку.

Школа №11 розташована на вул. Маршала Бірюзова — неподалік полтавського Авіа­містечка, де за радянських часів отримували житло здебільшого військові.

Територія навчального закладу огороджена невисоким металевим парканом. На подвір'ї — четверо школярів. Сидять на колись розфарбованих масляною фарбою пеньках. Поряд до липи пристебнутий велосипед.

О 10:30 у четвер в школі тихо — триває урок. Центральні вхідні двері відчинені. За ними зустрічає медсестра. Вимірює температуру.

— До нас не можна стороннім. Що ви хотіли? — заступає вхід худорлява жінка. На червону футболку з коротким рукавом одягнула синій синтетичний халат. Схожий на той, що носять продавці чи перукарі.

Це — техпрацівниця. В її обов'язки входить прибирання першого поверху та чергування на вході до школи.

— Доброго дня. Не можемо вас пустити — правила безпеки, карантин. Стороннім вхід заборонений. Та й що ви там хочете побачити? — з-за рогу коридору виходить невисока струнка жінка середніх років. Темно-зелений колір її костюму-двійки гармонує до кольору очей. Простора спідниця доходить до щиколоток. Говорить приємним голосом. Це директорка закладу — Валентина Олійниченко.

— Ніхто в нас не наляканий. Слідчі говорили з дітьми в присутності батьків. Психолог з учнями працює. Вивчає рівень тривожності. Заяви щодо цькування — безпідставні, — розповідає Валентина Олександрівна. — Дитина вчилася в нас у початковій школі. Хто її міг булити? Скільки часу пройшло?

Арбалетницю ­затримали до приїзду правоохоронців. Доки їх не було — вона нічого не говорила про цькування, зауважує директорка.

Лунає дзвоник. З вулиці у школу забігають учні. Хтось надягає маску, а деякі поспіхом дожовують шаурму. Фастфуд продають у кіоску за ворітьми.

Із Валентиною Олександрівною піднімаємося на другий поверх боковими сходами — повторюємо шлях нападниці. Помічаю, що в коридорах першого поверху є камери відеоспостереження. А над боковим входом і на сходах — відсутні. Таїсія ніби знала, що не потрапить під відеонагляд.

— Вона піднялася на другий поверх. Двері першого від сходів класу були відчинені. Через задуху, бо вікна виходять на сонячний бік, — говорить Валентина Олійниченко. — Учителька вела урок, стояла обличчям до дошки. Дівчина вистрілила їй у спину. Та одразу й не зрозуміла, що сталося. Там ще сиділа асистентка вчителя, бо у класі навчається інклюзивна дитина.

Вистріливши, Таїсія пішла коридором далі. У цей час з іншого боку йшла завуч. Запитала в Петрової, хто вона та чому ходить школою. Таїсія розвернулася й навела арбалет.

— Мою заступницю врятувало тільки те, що вона жестикулює при розмові. Спитала дівчину: "Невже в мене стрілятимеш?" І вона вистрілила, — продовжує директорка. — Стріла влучила в ліву руку і пройшла навиліт. Якби не рука — могла поцілити в шию чи груди. Можливо, навіть у серце.

Пролунав дзвоник, і в коридор вийшли учні. Один із них забрав арбалет у нападниці. Віддала спокійно й не чинила опору. Не агресувала й не плакала.

— Відвели її в кабінет завуча. Вона сиділа перед нами, розвалившись на стільчику. Смоктала цукерку на паличці, — каже Валентина Олександрівна. — Я представилася. Спитала, як її звати. Спочатку мовчала, а потім відповіла: "Тая". У соцмережах її називають психічкою. Але вона не поводилася як хвора. Виглядала як людина, що виконала свою роботу. Говорила грамотно російською мовою.

Поранена вчителька української мови та літератури Олена Оверченко лікується у стаціонарі. Їй зробили щеплення від правця та призначили антибіотики. Стріла потрапила жінці в м'які тканини спини, не пошкодила кістку. Заступниця директорки Ірина Вікторівна — одужує вдома. Їй наклали шви, щодня їздить на перев'язки. Обидві вчительки не хочуть спілкуватися з ­пресою.

— Така ситуація могла статися в будь-якій школі. Так сталося, що дорогою їй трапилася наша, — вважає Валентина Олійниченко. — Освітні заклади потрібно охороняти. Раніше співробітник охоронної служби сидів у вестибюлі. Але під час карантину батьки обурювалися, чому мають платити, коли діти вдома. Ми відмовилися.

Дорослі підводять дітей до школи на другу зміну. На територію не заходять — чекають доки по дітей прийдуть учителі. В затінку невисокої липи неподалік воріт стоять троє школярок із рюкзаками на плечах. Навчаються в четвертому класі. Поруч дві жінки пенсійного віку й високий коротко стрижений чоловік.

— Водю онуку в школу й забираю. Боюся, щоб сама ходила, — переминається з ноги на ногу жінка в мохеровій кофті. Не називається. — Охорону нам вже пропонували. І я думаю, що вона буде.

— А давайте порахуєм. Торік ми за охорону платили 60 гривень. А цього року в полтавських школах платять з родини по 350, а то й 400 гривень, — приєднується до розмови 58-річний Володимир. — У нас півтори тисячі учнів. Помножте, розділіть на кількість місяців охорони. Отримаєте майже 60 тисяч на місяць. Всі гроші получить фірма. А три охранніка отримають зарплату по 6 тисяч.

— За ці гроші наймуть якихось людей, що просто сидітимуть, — каже друга жінка. — Щоб діти були в безпеці — охорону має забезпечувати міська влада.

Родина Таїсії Петрової проживає за кілька кварталів від школи на верхньому поверсі гуртожитку "малосімейки". Мати — медична сестра в психлікарні, батько — співробітник міськгазу.

Сусіди говорять про родину неохоче. В один голос стверджують: нічим не виділяються з-поміж інших.

— Я живу на третьому поверсі, вони — на п'ятому. Матір в обличчя не знаю, а батька періодично зустрічаю. Спокійний, завжди вітається, — молода жінка з сірою пов'язкою в тон до довгої сукні викочує на вулицю дитячий візок.

Від майданчика біжить світловолоса дівчинка років п'яти. Швидко підіймається сходами й забігає в під'їзд. За мить повертається з яскравим жовто-рожевим самокатом. До ґанку підходить сива жінка років 50. Широко усміхається, допомагає дитині спуститися сходами.

— По крайнєй мєрє, не алкоголіки, — говорить. — Може, сусіди, які з ними в блоку щось і чули. Але в будинку нічого не говорять про них, щоб були якісь скандальні чи ще щось. Дівчина спокійна і ввічлива. Подумати про неї погано не могли.

Мешканці підтверджують, що Таїсина перша вчителька живе в цьому ж будинку, тільки в іншій половині. Конфліктів у неї з родиною Петрових не було.

Таїсія Петрова вчилася у трьох закладах. З п'ятого класу батьки перевели її до школи №36, після дев'ятого — у школу №9.

До неї від будинку, де мешкають Петрови — їхати шість-сім зупинок. Розташована серед парку та має кілька проходів на територію. Огорожа не закривається — по суті, це прохідна дорога. Охорони в школі теж немає, однак у закладі є тривожна кнопка.

— Коли Петрови подавали документи, то сказали, що дитина хоче продовжити навчання в профільному класі, — розповідає директорка школи №9 Вікторія Годня. — У нас клас української філології невеликий і були місця. Причин, чому пішла з іншої школи, — не з'ясовували. Вчилася добре. З булінгом у випускних класах вона не стикалася.

Спростовує версію із цькуванням і класна керівниця Петрової Валентина Матвєєнко.

— Я дивилася, що вона казала в перший день, у другий і третій, — говорить учителька. — Спочатку, що пішла на вчинок спонтанно під впливом сну. Потім заявила, що це був протест. А вже згодом сказала про булінг. Моє враження — дитина не отримала чогось очікуваного від перебування в школі. Тому і змінила три заклади. Але, щоб дружити, треба ж і самій якісь кроки назустріч робити. Вона в колективі їх ніколи не робила. Але й не була конфліктною чи порушницею.

— Одну складну ситуацію з Таїсією таки мали, додає директорка. — Батьки були категорично проти отримання нею ID-паспорта. Вони вважали що це не потрібно. Писали заяви в різні інстанції, щоб отримати паперовий документ. А в нас якраз ішла реєстрація на зовнішнє незалежне оцінювання. Ми провели безліч консультацій, писали клопотання, щоб Таїсії дозволили зареєструватися за свідоцтвом про народження. Харківський регіональний центр оцінювання якості освіти дозволив. Вона успішно написала тести.

Відмову від ID-картки батьки пояснили релігійними переконаннями.

Про інцидент із Таїсією учителі школи №9 дізналися із соціальних мереж.

— Нам стали телефонувати й писати слова підтримки, — говорить Вікторія Годня. — Люди обурюються за цей її наклеп про булінг. Але вона грамотна дівчина. Завжди мала здатність аналізувати, логічно мислити, висловлювати власну думку. Тепер вчиться на психолога. Вивчила всі ці терміни. Я не знаю, що її штовхнуло на такий крок. Але думаю, що причина є, і вона формувалася не один рік. Щось робилося з цією дитиною.

Після закінчення школи Таїсія Петрова вступила в харківський Національний університет цивільного захисту України.

Вчилася на психолога. Жила в гуртожитку до початку пандемії коронавірусу в березні 2020-го. Під час локдауну повернулася до Полтави та продовжувала навчатися онлайн. Цьогоріч перевелася на третій курс. Викладачі стверджують, що в неї не було проявів неадекватної поведінки. Відмінно навчалася, стверджують. Не розуміють причини, чому стріляла у вчителів.

×