— Іван Дзюба — це прихований мотор українського шестидесятництва, — каже режисер 73-річний Лесь Танюк. — Якби не він, то фільму "Тіні забутих предків" могло б не бути. Сергій Параджанов цинічно ставився до України та української старовини. Та під впливом Дзюби він змінив свою думку.
Лесь Танюк познайомився з Іваном Михайловичем у клубі творчої молоді "Сучасник", який діяв 1960–1964-го у Києві.
— Іван говорив спокійно і виважено, захоплював аудиторію, — розповідає Лесь Степанович. — У Спілці письменників був чи не єдиним, хто не боявся відверто виступити проти Олександра Корнійчука (голова Спілки у 1946–1953 роках, п'ять разів ставав лауреатом Сталінської премії. — "ГПУ"). Іван хотів, щоб у літературі були твори високого ґатунку. Герої реальні, а не вигадані. Він перший виступив на захист письменника Віктора Некрасова. Нагадав усім членам президії деталі їхньої творчої біографії. Корнійчук хотів його перебити, та це не подіяло. Потім він позбавив Дзюбу слова, та й це не допомогло. Тоді всі вперше побачили Корнійчука розгубленим.
Розповідає про стосунки між Дзюбою і Некрасовим.
— Некрасов негативно ставився до совкової України. Дзюба ж вибивався з цього ряду, підкреслюючи, що є й інша Україна. Якось зустрічався з Некрасовим на квартирі спільного знайомого у Москві. Віктор Платонович випив зайвого. Почав тикати мені гроші й казати: "Вот тебе деньги на такси, привези мне Дзюбу". Я давай пояснювати, що Дзюба в Києві, на таксі не зможу його привезти. Та він не зважав: "Привези его, хочу с ним поговорить. Он такой умница". Ледь умовили його під ранок лягти спати.
— Друзів Іван Михайлович мав багато, але по-справжньому близький був із поетом Іваном Світличним, композитором Леонідом Грабовським, режисерами Юрієм Іллєнком та Сергієм Параджановим. Іван має велике почуття гумору, але це гумор інтелектуальний, розрахований на співрозмовника, який теж читав Сартра, Камю і Сковороду. Іван завжди тонко пускав шпильки на адресу співрозмовників і завжди виходив переможцем із таких перепалок.
Каже, покаянний лист Дзюби 1969 року негативно вплинув на українську громаду.
— У своїй статтi "Серед снiгiв" історик Валентин Мороз писав: "Хто-хто, але Дзюба, який був символом українського опору, мусив триматися до кінця, а він написав покаянного листа". Дзюба за це довго ображався. Після цього листа Іван дав мені свою нову книжку "Грані кристала". Прочитав її за ніч, а потім кажу дружині Неллі: "Дурна книжка. Це зовсім не Дзюба". Вона мені відповіла: "Його Бог береже — не дає йому про погане писати добрим словом". У другій половині життя він повернувся до себе справжнього. Йому вдалося зберегти духовний та інтелектуальний потенціал.
— Іван Дзюба — взірець талановитої, багатогранної, принципової та доброї людини, — каже художній керівник Театру на Лівому березі 69-річний Едуард Митницький. — Від написаного ним неможливо відірватися, бо в кожній його роботі є знання людини і бачення перспективи. Я називаю його "колдуном нашого часу". Він завжди передбачає, що буде з Україною. Якби він був консультантом президента, то Україна мала б шанси вирватися з цієї прірви. Дзюба — це символ справжньої української інтелігенції. Коли люди чують його прізвище, то їхні обличчя стають схожими на лики святих. Якось бачив його на виставі у театрі Івана Франка. Там показували щось з української класики. Дзюба з такою любов'ю спостерігав за виставою, що й мені вона видалася прекрасною. Хоч це було не зовсім так.
3 
1
Коментарі