34-річний Клаудіо Катуогно, журналіст однієї з найбільших щоденних газет Німеччини "Зюддойче Цайтунґ", запрошує на каву. Хоче більше дізнатися про Україну. Пропоную піти у заклад з українською кухнею.
У кафе раджу скуштувати зелений борщ. Замовляємо також вареники із сиром, ханум з часниковим соусом, запіканку з картоплею та грибами, котлету "Хуторець".
На касі дістаю гаманець. Клаудіо хитає головою. Каже, заплатить його газета. Сходимося на тому, що з мене буде десерт.
— Що їсти у першу чергу? — запитує. Показую на тарілку з борщем. Німець їсть майже без хліба. — О, зелений борщ мені подобається більше за червоний.
Запитую, що німці знають про Україну.
— Що ваша столиця Київ, а більше нічого. Я думав, у вас усе сіре, на кожному кроці пам'ятники Леніну, дорогами їздять старі машини. Не очікував побачити так багато дорогих авто. Заходив у магазин "Глобус" на майдані Незалежності. Нічого не купив — усе таке дороге. Таксисти замість 20-30 гривень просять 100. Я торгувався, сходилися на 60.
Ми звикли бронювати номер у готелі через інтернет. У Львові я знайшов лише один, він був за містом. Номер коштував 317 євро. Варшавський знайомий допоміг знайти у Львові квартиру. У Донецьку теж винаймав житло, три дні спав на підлозі. Килим погано пах, але це було весело. Селитися в "Донбас Палас" за 3 тисячі гривень за ніч не міг.
Чотири роки тому Клаудіо Катуогно працював на Євро в Австрії та Швейцарії.
— Там відстані між приймаючими містами були невеликі. Взяв машину напрокат і за день відвідував кілька міст. А щоб дістатися із Гданська у Харків, треба три дні. Незручно, що в Україні та Польщі різна валюта.
Коли їхав у Львів, мене попереджали: там є ультраправа політична партія, що виступає проти іноземців. Казали, мене можуть побити. Здається, називається "Свобода". У нас також є радикальна партія. Вона хоче зробити Німеччину більш німецькою. У нашій країні не часто відбуваються якісь акції протесту. Люди виходили на вулиці, коли уряд намагався збільшити пенсійний вік і зменшити виплати безробітним.
Дивиться на годинник.
— Я нікуди не поспішаю. Просто у Німеччині зараз сьома вечора. Мені потрібно побажати донечці солодких снів.
Повертається за 5 хв. Показує фото на мобільному. Дитина з білявим волоссям тримає телефон. Біля неї футбольний м'яч.
— Емілії 2 роки. Її допомагають виховувати мої батьки. Живемо у квартирі в Мюнхені. Взяли її в кредит на 20 років. Я народився у Баден-Бадені. Туди приїжджають багато росіянок, які люблять розкидатися великими грошима. Там є російські магазини, на вулицях розмовляють російською. Мій батько — італієць. Тому майже щоліта їздимо до родичів на острів Капрі. Там дуже дорогі готелі, майже як ваш "Донбас Палас".
2 
1
Коментарі