— Запах кота відганяє гризунів. Музейні коти популярні в Англії, бачив у Стамбулі, — каже 38-річний Богдан Тихолоз, директор львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. 22 березня взяв на роботу кота.
До музею приходимо опівдні. На батареї поблизу кімнати охорони вмостився рудий кіт. Директор у діловому костюмі бере його на руки. Запрошує до кабінету Івана Франка. Тут збереглися його фортепіано, письмовий стіл із чорнильницею та ручкою, книжки. Директор просить зачинити двері, аби кіт не втік.
— Кота звуть Мурликою. Ім'я запозичили з казки Івана Франка "Лис Микита", — розповідає Богдан Тихолоз. — Головний обов'язок — не ловити мишей, а бути улюбленцем для нас і відвідувачів, дарувати позитивні емоції.
Його права й обов'язки регламентуємо посадовою інструкцією. Зарплати не отримує. Зате перебуває під повною довічною опікою. Забезпечуємо йому здорове харчування, години для відпочинку, медичне страхування й санаторно-курортне лікування. Якщо хтось із нас поїде відпочивати, то візьме тварину з собою.
Вакансію музейного кота оголосили у березні в соцмережах. Мав бути молодий, лагідний, чоловічої статі й рудий. Обрали серед 20 претендентів з усієї України.
— У франковому домі жив такий рудий кіт, — продовжує Богдан. — Сідав Івану Яковичу на плечі й коліна, грів покручені поліартритом руки. Письменник називав його своєю пічкою.
У Івана Яковича також були пси. Гавкотом заважали сусідам. Поруч жив Михайло Грушевський. Сусіди не сварилися, а ґречно листувалися.
Ще дізнаємося з мемуарів, що по кухні ходив лелека з переламаним крилом, а з-під дивана виповзала черепаха. Діти Франка з вулиці приносили додому поранених тварин.
Мурлика виріс у підвалі львівської багатоповерхівки. Його 6-місячним привезла в музей працівниця притулку для тварин.
Богдан Тихолоз веде сходами до цокольного приміщення. У кабінеті музейних працівників облаштували плюшеву хатку Мурлики. Кіт вистрибує із рук Богдана й починає гратися хутряною іграшковою мишею на підлозі.
— Доглядають музейного кота всі, хто є на роботі. Звик до нас. Він лагідний, охоче йде на руки. Вже пошарпав один вазон. Має спеціальну царапку для кігтів, щоб не нищити музейні експонати. На святкові заходи одягаємо на шию червоного метелика, — каже вчений секретар музею Катерина Крамар, 28 років. Працює в кабінеті, де поселили кота. — Відвідувачі приносять йому дарунки — хату, м'яч, іграшкову мишу, котячі консерви.
9 
35413
Коментарі