Музей скульптора й кінорежисера Івана Кавалерідзе розташований у київському скверику на Андріївському узвозі, 21. На вході вивіска: "Дітям до 7 років вхід заборонено".

— Це ж скульптури, а то — діти, — пояснює старенька білетерка в окулярах. — Потягнуть щось і розіб"ють. Ще й можуть покалічитися.

У кабінеті директора 73-річного Ростислава Синька стіни завішані картинами.

— Усі — з останнього циклу "Виходять мрії з берегів" Івана Марчука, —  хвалиться Ростислав Олександрович. — Готуємося відкрити його виставку.

Дзвонить телефон. "Номер не определен", — повідомляє апарат.

— Ало, Ванєчка, а ми про тебе щойно говорили! — радісно гукає Синько в слухавку.

Телефонує художник Іван Марчук.

— Дівчина твоїми картинами цікавилася, — підморгує Синько.

Знадвору лунає Сердючка: "Да он бы подошел — я бы отвернулась, он бы приставал ко мне — я б ушла".

— І це Андріївський узвіз — вулиця мистецтва, — зітхає господар. Розповідає, що його покійна дружина Нонна Капельгородська була племінницею дружини Кавалерідзе Надії.

Із Кавалерідзе Ростислав Синько познайомився на кінопробах.

— Іван Петрович збирався знімати фільм "Повія" і не міг знайти виконавця на роль ґвалтівника. Я прийшов на проби, — згадує. — Кавалерідзе глянув і каже: "Гм, який ви сучасний!". І не захотів мене дивитися.

Синько підводиться.

— Ой, забув квіти полити! — бере з підвіконня пластикову пляшку з водою.

— Минув рік чи два, і я зустрівся з Нонною Капельгородською, — веде далі. — Ми познайомилися в Будинку кіно на перегляді якогось іноземного фільму. Режисер Родіон Юхименко підвів мене до неї й познайомив: "Усе, що ти не знаєш про кіно, ця баришня тобі розкаже".

Якось гуляли по Червоноармійській, — говорить Синько. — Нонна каже: "А давай-ка зайдем к Ваньке!". Коли я почув, що цей Ванька — Кавалерідзе, — навідріз відмовився.

Чоловік замовкає. Каже, 2004-го померла його донька Саша, а за рік — і дружина.

Прямі родичі Кавалерідзе залишилися?

— По лінії молодшого брата є син у Львові, онуки. Невістка родичалася, красива така жіночка. Ще жива перша донька Кавалерідзе Євгенія. Вона 1913 року народження, працювала бухгалтером у Ромнах.

Що ти за народний артист, якщо не маєш кришталю і килимів?

Хтось із родичів займався скульптурою, кіно?

— Ніхто, — продовжує Синько. — Якось до Івана Федоровича приїхав зі Львова брат Микола. Мені кортіло з ним познайомитися. Приходжу, а Іван Петрович у квартирі сам. Каже: "Пішов уже брат, посварилися! Прийшов, сів і починає: "Що ти за народний артист, якщо не маєш кришталю і килимів?". Я вигнав його".

Кавалерідзе мав чотири дружини. Перша — роменська міщанка Вікторія. 1911-го Іван Петрович почав працювати з кінофірмою "Тіман і Рейнгардт". Зібрався переїздити до Москви. Жінка йому сказала: "Да нет, Ваня, я с тобой не поеду. Тут папа мне нашел степенного мужа, работника банка. А ты постоянно скачешь". Вікторія народила чоловікові сина Ігоря та доньку Євгенію. Син загинув на фронті.

Другою дружиною скульптора була акторка Ніна Калиновська.

— У Харкові вона травмувала ногу й почала кульгати. Після цього їхній шлюб розпався, хоч формально вони залишалися подружньою парою, — розповідає Синько. — Їхня донька Ніна загинула під час війни. Із Калиновською Кавалерідзе розлучився в 75 років. Він дуже хворів, лежав непритомний у лікарі. Калиновська й Капельгородська зробили якусь махінацію з адвокатом. Оформили розлучення Кавалерідзе з Калиновською й одруження з Капельгородською.

Ще був цивільний шлюб з актрисою Валентиною Равинською, — згадує Синько. — Але цей кіношний роман тривав рік чи два. Ідучи від нього, Валентина сказала: "Ваня, я встретила полковника, он мне такие туфельки купил".

Із Капельгородською Кавалерідзе познайомився 1933-го, на зйомках фільму "Коліївщина". У стрічці знімали танцівниць і співачок ансамблю "Жінхоранс". Режисер висунув вимогу — не мати дітей. Казав, що вони остобісіли йому.

До кабінету входять двоє хлопців.

— Можна вас познімати? — запитують у Ростислава Синька.

— О, це мої студенти з театрального університету, — пояснює чоловік. — Ну добре, почекайте.

Хлопці починають налаштовувати камеру.

— Радянська влада не визнавала Кавалерідзе, — провадить господар. — Хоч у політику він не встрявав. Сповідував східну філософію: великі біди сприймати за малі, а малі не брати до уваги. Хрущов 1963 року з кремлівської трибуни ляпнув про нього: "Был такой скульптор, который в оккупации вел себя плохо". Кавалерідзе вразило, що Хрущов про нього сказав у минулому часі. Він надряпав Микиті Сергійовичу телеграму: "Чому ви сказали так, наче я вже покійний?"

Івана Петровича викликали до міськради і сказали: "Произошла ошибка, идите работайте", — іронічно посміхається Синько. — Кавалерідзе потім скаржився: "Від мене люди сахаються, приятелі в дім не заходять, думають, що я вже того..."

Ростислав Синько — кінорежисер, 35 років працював на "Укртелефільмі".

— Якось Іван Петрович лежав хворий, — згадує. — Питаю: "Можна, я поліплю вас у хаті?" А він: "Ти що! Глини в квартиру нанесеш! Піди й виліпи у майстерні по пам"яті". Пройшов місяць. Я повернувся зі зйомок. Побіг до майстерні, поставив каркас, ухопився за глину. За дві години виліпив портрет Івана Петровича. Накрив його тканиною. Це було за рік до смерті Кавалерідзе. Тепер цей портрет стоїть на його могилі на Байковому кладовищі.

1933, 21 серпня — Ростислав Синько народився в с. Степано-Кринка на Донеччині
1955 — закінчив Київський театральний інститут; служив у Білорусії в ансамблі пісні й танцю
1958 — одружився з кінознавцем Антоніною Філоненко
1968 — одружився з кінознавцем Нонною Капельгородською
1979 — отримали квартиру в Києві на вул. Пирогова
1987 — зняв фільм "Іван Кавалерідзе на зламах часу"
1990 — директор музею Кавалерідзе в Києві
1992 — режисер фільму "Київські прохачі"

×