Чернівчанин Ілля Сосна 1997-го вийшов на пенсію, але досі ходить на роботу — стежить за газовим опаленням у магістраті. Щоранку чоловік піднімається на 30-метрову вежу, звіряє час за телефоном і заводить годинник. Головним годинникарем міста він працює 14 років.
— Доброго дня, Валюшко! — вітається Ілля Сосна з прибиральницею. На третьому поверсі відчиняє двері на вежу. — Тут круті сходи, але в голові не макітриться.
Кованими підборами Ілля Сидорович тупотить по витких бетонних східцях. На ньому чорна спецівка і товста синя куфайка. На 54-й сходинці зупиняється, переводить подих.
— Будні чи свята — мушу йти сюди, — розповідає. Вежею йде луна. — Дружина вже сто разів просила кидати ту роботу, а я не слухаю.
На сотій сходинці Ілля Сидорович розстібає куфайку.
— Тут 127 ступеньок, не щитая двадцяти, які ведуть до самого годинника, — каже з паузами. — Коли екскурсію проводжу, по три-чотири рази піднімаюся.
Виходимо на оглядовий майданчик. На чотири сторони світу великі вікна.
— О, туман поволі розсіюється, далеко буде видко. Жаркувато, — знімає куфайку й піднімається дерев"яними сходами до вузького лазу в стелі. — Треба ж було світло включити, ай, забув старий… — буркотить нагорі. — Слухайте, там є дверка біля вікна, потягніть за низ. Зліва вимикач. Всьо, добре є!
Б"є чверть на десяту.
— Мені майстер Йосиф показав, як годинник заводити. Забув його фамілію… Він уже помер. А механізм не складний, я сам можу його полагодити. Оцей ричаг чотири рази на годину відбиває хвилини. Потім піднімається палець, — показує, — начинається вращеніє пропелєра — і колокол відбиває години. Як сильний мороз тисне, то воздух розрєжонний, пропелєр не має сили крутитися — і колокол мовчить. Але годину показує.
Зробив їм отдєльну квартиру. Мирно живемо
На металевих тросах у шахту звисають три гирі по 50, 40 і 35 кг.
— Заводу вистачає на сутки. Оце трохи опустилися з п"ятої години, підкручу їх рукояткою, — чоловік тріскотить механізмом. — Годиннику вже понад 150 років, на колоколі 1852 рік вибито. За десять років тільки шестерьонку поміняли.
За освітою Ілля Сидорович кіномеханік. 1956 року закінчив училище у Львові, 1973-го — кінотехнікум. До пенсії працював у чернівецькому кінотеатрі "Україна".
— Фільмів надивився — страх як багато. Документальні люблю, а ігрове кіно — то обман чоловічого ока, — каже він.
В армії Ілля Сосна не служив.
— 1955-го військкомат на збори в Раву-Руську на Львівщині призвав, — згадує. — Місяць нас муштрували. На турніку підтягалися і "сонце" крутили. Я здоровий був, із села — мене першим зі строю і випхали. Як зіскакував із перекладини, упав спиною на камінь — три позвонки зійшли з місця. У військовому госпіталі лежав, потім у лікарні в Чернівцях. Дружину свою зустрів, — ясніє на обличчі від згадки. — Ну да! Була в мене така судьба.
Розповідає, як познайомився з Жанною.
— Мене санітарка доглядала, Марія Онуфрівна Новіцька. Вона родом із села Брусниця Кіцманського району. Сказала, що на початку війни загубила свою 4-річну дочку на вокзалі в Бухаресті. Я кажу санітарці, що напишу в Румунію, а як знайду її дочку — оженюся. Трохи знав по-румунськи — якраз щоби листа в Червоний Хрест написати.
1962-го Жанна Новіцька відгукнулася, а в червні 1964-го повернулася до Чернівців. У вересні молоді побралися. 1967-го народився син Володимир. До пенсії жінка працювала гальваніком на заводі "Металіст".
— Син живе з вами? — цікавлюся.
— Ні. Він жонатий, онука Каріна вже студентка. Зробив їм отдєльну квартиру. Спору нема ніякого, мирно живемо.
1937, 15 серпня — Ілля Сосна народився в с. Василівка Сокирянського р-ну Буковини; 13-та дитина в селянській родині
1942 — осиротів
1946 — у повоєнний голод загинули 12 братів і сестер, вижила наймолодша сестра Марія
1955 — травмував спину, комісували з армії
1962 — написав листа в румунський Червоний Хрест, попросив розшукати Жанну Новіцьку
1964 — побрався з нею
1967 — народився син Володимир
1994 — уперше піднявся на вежу Чернівецької ратуші завести годинник
9 
35413
Коментарі