29-річний Юрій Петльований із райцентру Немирів на Вінниччині за дев'ять років був у 35 країнах світу. Він працює механіком на вантажних морських суднах. Зустрічаємося у його приватному будинку. Мешкає разом із дружиною 23-річною Людмилою.
— У першому класі вчителька всіх питала, ким хочемо стати, — згадує немирівець. — Я сказав, що буду моряком, як мій старший брат. Надія Павлівна тоді спитала: "Банани нам возитимеш?". І я пообіцяв, що обов'язково привезу їй ящик бананів. Після дев'ятого класу поїхав поступати на штурмана в Одеське морехідне училище. Тільки тоді вперше побачив море. З першого разу не вступив. Розстроївся і вернувся в Немирів. Почав учитися на зварщика. Через рік знову поїхав підкоряти Одесу. Поступив на інженера-механіка. Потім попав на практику в німецький флот по кадетській програмі.
Перший мій рейс був у Сингапур. Екіпаж складався з поляків та філіппінців. Звідти пливли через Тихий океан 17 суток до Еквадору. А це рідна країна бананів. Згадав першу вчительку. Ящик бананів коштував долар. Місцеві їх також обмінюють на пральний порошок та мило. Щоправда, ті, що там купив, ми з'їли на борту. Їх транспортують до нас зеленими. Вчительці купив банани в порту. Привіз їй додому. Надія Павлівна була здивована і щаслива. Більше нікому не давав таких довгих обіцянок.
Зараз він — механік третього розряду. Відповідає за технічний стан судна. Каже, що контейнерні кораблі розвивають швидкість 38–40 км/год. Які вантажі перевозить, не говорить, бо підписує договір про нерозголошення.
— Найдовший термін на воді — 20 днів. Перепливали Тихий океан з Китаю до Латинської Америки. Найважче переходити часові пояси. Ми рухалися назустріч часу. Допустим, сьогодні робочий день починається з восьми ранку, завтра із семи, потім із шести. Не встигаєш адаптуватися. Уночі не міг заснути. Це виснажує.
Прошу розповісти про три країни, які найбільше вразили.
— Коли зупиняємося у портових містах, беру велосипед, туристичну карту і їду досліджувати місто. Мене в колективі жартома називають туристом. Я говорю англійською та трохи польською, — розповідає. — У Новій Зеландії почуваюся як удома. Клімат подібний до нашого. Люди дуже ввічливі. Там не страшно самому гуляти навіть серед ночі. Якось побачив раритетну машину. Давай з друзями фоткатися біля неї. Підходить хазяїн, дєдушка. Каже: "То давайте прокатаю вас". Обвіз по всьому узбережжю. Пропонували йому гроші за екскурсію, то він образився і не взяв. Сказав, що це подарунок.
У Сингапурі вразив магазин електроніки "Сім-Лім". Там продають таку техніку, якої я за два роки досі не бачив в Україні. Запам'ятався DVD-програвач розміром з пачку сигарет. Уявив, як комфортно дивитися по ньому фільми в автобусі.
В Японії був востаннє за півроку до землетрусу. Заправляв судно пальним. Це входить в мої обов'язки. Щоразу перевіряю, чи правильно заправили. Японець років 60 це побачив та й каже: "Що ти йдеш перевіряти? Це — Японія, тут тебе ніхто не обмане".
2005-го попали у серйозний шторм. Корабель сильно хитало. Мене кидало в усі сторони. Вночі не міг спати, падав з ліжка. Так тривало четверо суток. У такі хвилини надієшся на Бога і щоб техніка не підвела. Якщо судно стане, то за 15 хвилин може піти на дно. А в екіпажі 20 чоловік.
Одружився Юрій п'ять років тому. Дітей не має.
— Коли вийшла заміж, Юра обіцяв, що тільки один раз ще поїде в рейс і все. Чекаю його по чотири-вісім місяців на рік. Коли він їде, то наша кицька через два дні тікає до Юриних батьків. За нею до них переселяюся я. Важко чекати одній у чотирьох стінах, — додає дружина. Працює економістом в Немирівській райлікарні.
3 
1
Коментарі
5