"Недалеко звідси вечорами танцювала молодь, — каже російською 70-річна Маргарита Прівалова. У її квартирі на вул. Листопрокатників на околиці Донецька двері кімнат прикрашені ручним різьбленням. — Було в моді танго. Стою нещасна — хоч би хто на мене глянув! Я тоді в десятому вчилася, була отлічніца-зубрешніца. Аж раптом — принц: копиця темно-русявого волосся, темно-сірі очі".
— Фух, ось я і постарів, — відхекується Єгор Умеренко, 72 роки. — Важко на другий поверх підніматися. Посапав картоплю на городі за будинком. Таке собі, два відра посадили.
— Мій батько Василь Шебанов був начальником прикордонного загону, — продовжує господиня. — Жили на кордоні з Китаєм, на Сахаліні, у Киргизії, у Львові. Після демобілізації в 1953-му батько привіз нас у Сталіно (назва Донецька в 1924–1961 роках. — "ГПУ"). У сім"ї було троє дітей: старший брат Гена, сліпий від народження, я і менша сестра Зоя. Учора минуло 40 днів, як померла.
— А нас у сім"ї було п"ятеро. Усю війну голодували. Мати прала речі німцям, — в Єгора Івановича татуювання на пальцях. На лівій руці: "1", "9", "3", "6", на правій — "Ш", "У", "Р", "А". На зворотному боці долонь: "Нет в жизни счастья" і "Надя".
— Не знаю, хто така Надя, — сміється. — У моєму дитинстві було модно виглядати блатним. В армії, коли приймали в партію, ховав руки, щоб не побачив адмірал.
— Мені мама говорила: "Сподобається хлопчик — веди додому", — продовжує Прівалова. — Ось ми і просиділи в мене на канапі два роки. Єгор запропонував розписатися. Але в серпні 1957-го від інфаркту помер батько, яке вже там весілля. Пішла на завод табельницею. Їли жовті огірки по дві копійки, до них чай за копійку.
— Я уроджений Булгаков. Мама відмовилася від мене. Віднесла в родину Умеренків, яка її із батьком познайомила. У них якраз помер маленький син Жора. Коли я виріс і дізнався правду про себе — пішов із дому. То в друзів, то в сараї ночував. Вирішив податися у Воркуту, бо там відразу давали квартиру.
— А мені нічого не сказав, — перебиває жінка. — Лише вчора цілувалися, а на завтра в нього поїзд!
— На Північ поїхав. Думав, вона до мене приїде. Гроші на дорогу посилав, але вони повернулися.
— Моя мама не хотіла зятя шахтаря. Казала, що досить із неї чоловіка-військового. Домовилася з листоношею, щоби не віддавала мені листи від Єгора. Я почекала місяць. Подумала, що покинув мене. Розпитувати соромилася. Потім мій прийомний батько написав Єгору: "Залиш Ріту в спокої, вона заміжня". Я вийшла заміж "старою дівою" — в 21 рік. Борис Всеволодович був лікарем.
— А я в 1960-му отримав відпустку — і сюди, — додає Єгор Іванович. — Ріта працювала в бібліотеці, доньці вже три місяці було. Прийшов і кажу: "Ось глянув я на тебе і все — до побачення". Повернувся і пішов. Чоловіка її побити хотів. А потім глянув, який він худий, — і передумав. Швидко одружився з Катериною Лебезкиною. Вона працювала продавцем. Був у нас синок, але немовлям загинув — лікарi погубили.
Вирішив податися у Воркуту, бо там відразу давали квартиру
У кімнаті висить портрет 40-річної Маргарити Василівни.
— А це — Катя, — показує поряд портрет першої дружини. — Обидвох писав по фотографії. Катю — вже після смерті. Ми з Рітою в одному році овдовіли. Моя Катя в червні померла від лейкемії. 1986-го відпочивала в Миргороді й підхопила радіацію. Помираючи, сказала своїй сестрі: "Ні з ким не буде він щасливий, окрім Ріти".
— А мій Борис мав хворе серце. У 1992-му, щоби поміняти клімат, переїхали в Москву. Восени 1996-го його не стало після операції. Єгор про це дізнався від моєї куми в Донецьку, узяв мій номер телефону. Чотири місяці кожен вечір говорили по телефону по дві години. Приїжджати я забороняла. Аж під Новий рік у 1998-му дозволила. Як узяв за плечі — мене аж затрясло. Коли поцілував, ледве не зомліла.
За кілька місяців потому Маргарита Василівна переїхала до Донецька. 1 серпня одружилися. Єгор Іванович продав свою квартиру і купив іншу — у районі, де минула їхня юність.
1 
1
Коментарі