Понад 30 літ Михайло Данилевський, 84 роки, живе у напівземлянці на околиці Чернігова біля прохідної військової нафтобази "Айстра". 49-літній Олексій Богдан приєднався до відлюдника 16 років тому. Чоловіки харчуються з городу та пожертв громади Троїцького собору.
— Спочатку дід жив зліва від дороги, а тепер перебрався на правий бік, — каже чоловік на заправці неподалік "Хімволокна". — Там у нього ділянка більша й від дороги подалі. Перед залізничним переїздом побачите купу старих дерев"яних рам. А на ділянці невеличкий будиночок із хрестом на даху.
Біля напівземлянки, обкладеної цеглою, чоловік із сивою бородою рубає дрова. Прошуся зайти.
— А ви православні? — запитує Михайло Данилевський.
Каже, що про нього років два тому писала місцева газета, приїжджало й телебачення. Після того відчув гординю, а це — велика спокуса.
— Ідіть собі з миром, — м"яко спроваджує з двору.
Данилевський родом із села Жуківка Куликівського району. Там його вже ніхто не пам"ятає, родичів не залишилося. Служив у армії, потім працював у Чернігові на фабриці музичних інструментів.
— Звідти мене звільнили через віру. Була в мене і сім"я, і власна хата. Дружина, донька і син живуть на вулиці Заньковецької в Чернігові. Я у них прописаний. Іноді приходять сюди.
— А пенсію отримуєте? — запитую.
— Відмовився, — махає рукою. — Від держави мені нічого не треба. Зараз суворий піст, у деякі дні навіть єлею з церкви їсти не можна. На Паску хіба що яєчка скуштуємо.
За сараєм працює бородатий чоловік із викрутками та ключами в руках. Це напарник відлюдника Олексій Богдан. Він із села Кузьмине Охтирського району на Сумщині. Працював інженером на будівництві в Чернігові. В 90-ті, коли почалися економічні проблеми, перевівся у сторожі. У Чернігові з дружиною та двома синами жив на зйомних квартирах, у гуртожитках. Каже, почав хворіти, але віра його вилікувала. Рідним Богдан іноді телефонує, провідує. Дорослі сини ставляться до його вибору з розумінням.
На новому місці відлюдники добудували хату, викопали колодязь, насадили яблунь.
— А електрика у вас є?
— Бог милував, поки що держимося без неї, — каже Олексій. — Воду дістаємо відром із колодязя, готуємо на дров"яній плиті. Але нам далеко до справжніх християнських праведників. Постом і молитвою хочемо хоч трохи наблизитися до них.
На прощання чоловіки тиснуть нам руки. Потиск у Михайла Данилевського міцніший, ніж у Олексія Богдана.
7 
1
Коментарі