— На виставці в Англії написав, що я — британсько-український художник. Один критик сказав: говорити, що ти ще й український художник — велика помилка. Після такого тут твої картини ніхто не купить. Кожна країна любить себе і своїх митців, — розповідає художник, шотландець 40-річний Майкл Мерфі. Свої картини підписує прізвищем Мерфенко після того, як переїхав в Україну 17 років тому. Тут одружився з Оксаною Грищенко, донькою екс-міністра закордонних справ Костянтина Грищенка.
Майкл Мерфі призначає зустріч у майстерні на вул. Лютеранській у центрі столиці. Він високий, має чорне хвилясте волосся до плечей. Вбраний у джинси й білу сорочку у дрібні червоні квіточки. Нігті на руках пофарбовані білим лаком.
— Раніше носив чорні, а тепер перейшов на білі, — каже Майкл. — Почав фарбувати нігті у Брюсселі в інституті мистецтв, щоб позлити фламандців. Не дуже ладнав із ними. Якийсь час нігті мені фарбувала дружина. Тепер разом ходимо в один зі столичних салонів.
Крізь два вікна на всю висоту стіни майстерню заливає світлом. Праворуч стоїть мольберт. Поряд, у пластикових контейнерах, акуратно складені фарби. Майкл сідає на диван. Під спину підкладає подушку з турецькими візерунками.
Відколи ви тут, Україна й люди сильно змінилися?
— 17 років тому українці здавалися нещасними. Розуміли лише Радянський Союз, його історію та правила життя. Не раз чув, як бідкаються, жаліються на злидні, розказують, що посадили на городах, аби вижити. Вже побували в інших країнах, набули знань, краще почали розуміти світ і стали відкритіші. Зараз у Британії з людьми розмовляю про те ж, що й з українцями.
В Україні є свобода й можливості. Коли пробуєш робити щось нове у Німеччині чи Британії, багато людей виступають проти, бо консервативні.
Коли вперше прилетів до Києва, вразило небо. Воно тут таке ж високе, як в Австралії. У всій Європі небо низьке. Навіть коли в кишені немає грошей, можна гуляти містом і насолоджуватися його красою. Їжа в Україні — смачна. Фрукти у європейських країнах — великі і чисті, але ніякі на смак. Якось купив у Києві на базарі яблука з чорними дірочками. Смакували так, як ніщо раніше.
Вивчити українську мову було важко?
— Ще до переїзду в Україну вивчив два слова — "так" і "звичайно". Дружина тоді постійно розмовляла з одним українським студентом. Він часто повторював ці слова. Після одруження батько Оксани сказав, що першим ділом маю серйозно взятися за мову.
У Німеччині заговорив німецькою за шість місяців. На вивчення української пішло більш як 10 років. Коли тільки переїхав до Києва, на вулицях усі розмовляли російською. Рятувало те, що вдома з дружиною і її родичами говорив українською.
Довго плутав слова "холодильник" і "годинник". Якось сказав доньці: візьми молоко в годиннику. Читав багато книжок. Оксана знайшла для мене "Тараса Бульбу" в перекладі. Сказала, цей твір вивчають у школі й мені буде легко зрозуміти. Прочитав перші 10 сторінок, але так нічого й не зрозумів. Більш-менш допоміг "Гаррі Поттер" українською.
Років через п'ять почав пробувати говорити українською. Якось після кількох фраз один художник сказав: Майкле, краще мовчи. Я однаково нічого зрозуміти не можу.
У Росії бували?
— Кілька разів. Україна й Росія — це два різні світи. У Росії відчувається тиск, як у Німеччині. Люди агресивні, сірі. Коли дивишся на них — розумієш, що сплять. Вони не живуть, бо не відчувають смаку життя. Росіян не цікавлять інші люди. Вони зосереджені лише на собі. Українці люблять інших людей. Іноземці їм здаються цікавими тваринами, які потребують вивчення. На кожній виставці до мене підходять люди. Розпитують, чому переїхав, як мені тут живеться.
Росіянам досі здається, що живуть у Радянському Союзі. До його розпаду українці теж були такими. Але вони змінилися, бо не мали іншого вибору. У росіян же було багато варіантів. Та вони побоялися вибирати. Через це залишилися там, де були 20 років тому.
Їх лякає, що в нас почалася трансформація. Створюють нам проблеми, аби не рухалися далі. У росіян після розпаду Радянського Союзу лишилася психологічна травма. Вони не хочуть мінятися, їм хочеться лишатися на одному місці й навіть рухатися назад. Вони думають: у нас погано — значить, і у вас має бути так само. Це — емоційна убогість.
Війна закінчиться, коли Росія почне знищувати себе. Коли росіяни усвідомлять, що зараз роблять, у них почнеться психологічна й емоційна кризи. Бо, зробивши багато зла, важко дивитися на себе у дзеркало. Зараз деякі розуміють, що їхня країна — агресор. Поступово це дійде й до інших. Але на це знадобиться років п'ять.
Після переїзду в Україну ваші роботи змінилися?
— Тут мої роботи за місяць стали колоритними і яскравими. Коли показав свої картини бельгійського періоду одному професору, він сказав: ти малюєш кольорами бельгійського прапора — чорним, червоним, жовтим. Полотна через це здаються негативними.
Жителі Бельгії чогось хочуть, але не знають, чого саме. Нещасливі, бо не знають, для чого живуть. Їхнє життя мені здавалося пеклом. В Україні більшість людей мають сенс життя. Цей позитив передається і художнику. Митець — це губка.
"Молода була у вишиванці, а наречений спідницю вдягнув"
Із майбутньою дружиною Оксаною Грищенко Майкл Мерфі познайомився у Німеччині. Там обоє навчалися.
— Сказав, сподобалася йому, бо була найрозумнішою на курсі, — розповідає рудоволоса Оксана. Сідає на дивані поруч із чоловіком. Він цілує дружину в щоку, обіймає.
— Я був проти одруження, — каже Майкл. — Не збирався офіційно оформлювати стосунки, бо бачив негативний досвід батьків. Вважав, що справжнє кохання — це коли люди живуть без штампу в паспорті. Оксана сама запропонувала побратися.
Одруження — це трансформація. Тільки після нього хлопці стають чоловіками. Маю знайомого 40-річного художника. Досі холостякує. Коли спілкуємося, здається, що розмовляю із хлопчиком.
Весілля Оксана та Майкл святкували в Києві.
— Оксана вбралася в український одяг, а я був у шотландському костюмі, — продовжує. — У церкві перед нами постелили рушник. Дивився на нього і не знав, що маю робити. Пояснили, що на нього треба стати. Оксані довелося зробити це першою. Її батько дуже радів. Потім сказав: значить, що вона буде головною в родині.
— У церкві нас досі пам'ятають, — додає Оксана. — Місяць тому після служби почули, як священик комусь каже: колись одна українка вінчалася з іноземцем. Молода була у вишиванці, а наречений спідницю вдягнув.
Подружжя виховує доньку 17-річну Соломію та сина Філімона, 14 років. Дівчина навчається у Великій Британії на аніматора. Син ходить до столичної школи.
2 
1
Коментарі