— Я доживаю останні дні. У мене онко, а грошей немає. Готовлю себе до смерті, але хочу жити, — каже 60-річна Олена Клємпач із Кам'янки на Черкащині.
Сидимо у веранді її будинку. Сива жінка ридає. 24 роки вона сиділа біля хворої доньки. Щоб врятувати її життя, взяла вісім кредитів.
— Коли моїй Оксаночці було 12 років, вона захворіла цукровим діабетом. Мала тяжку форму, весь час рвала. Батько років чотири був біля нас. Але нічого не допомагав. Казав: "Я у тебя на втором месте". Пішов до тієї, у якої дітей немає вообще. Коли дзвонила йому попросити грошей Оксанці на лікування, він кричав: "Скока тебе этих денег надо и где я их возьму? Что я — дойная корова?". Такого наслухаєшся. Заходжу я в кімнату після такої розмови, а Оксанка: "Мам, ти дзвонила?". Я улибаюсь: "Да, доця. Пообіцяв, що дасть".
Лікарі попередили, що інсулін треба приймати постійно. Робити уколи тренувалася на подушці. Над Оксанкою трусилася, нікуди її не пускаю. Нирки, не дай Бог, застудить. А вона з дівчатками на пляж збирається. Каже: "Хочу бути, як усі". На волейболі поламала ногу в двох місцях. Воно ж на другому зажило б, але при цукровому свої нюанси. Я так переживала, що вона не встане. Але зрослося. Я навіть лікаря поцілувала, як гіпс знімав! Це був найщасливіший день у моєму житті.
У 18 вона вийшла заміж за такого ж діабетчика. Думала, з таким легше, бо не буде дорікать. А я відчувала, що то не її. Для совмєсной жизні обоє больних — важко. Я дивилася за ними, готовила, стірала. А вони гуляли у дворі. Я й кажу: "Оксаночка, мені нічого не треба: аби ти тіки ходила і дихала". Але все одно розійшлися. Альоша осліп, прожив до 30 років.
Вона часто лежала в комі. Робилася червона, мокра, втрачала свідомість, мову відбирало — на це не можна дивитися. Я навчилася розбиратися в аналізах, контактувала весь час з її лікарем. І він, і медсестри казали: "Якби не ви, Оксаночка довго не протягнула б". Удома була для неї як медсестра, доглядальниця. "Мама, як ото ти не втомлюєшся, ці травки заварювати, спинку мені терти, їжу перетирати?" — питала вона. А я: "Оксанка, ти тіки живи". Кожна мати оддасть останнє для дитини.
Вона вірила, що житиме. Питала, чи маю я гроші на таблетки. Казала, що маю, а в самої в кошельку пусто. Вискакую на вулицю і біжу по сусідах. Вона цього не знала, думала, що я заробляю. Я влізла в борги. До пенсії працювала в садочку. Маю 1040 гривень пенсії. Стала брати кредити, щоб дитина держалася боліє-мєніє. В одному банку візьму, а в другому перекрию. Заборгувала 15 тисяч. У мене немає нікого з рідні, тільки мама старенька. Вона сама насилу ходить. На одному оці — катаракта, на другому — глаукома.
Останні сім місяців були кошмарні. Доця рвала кров'ю. Зрозуміла, що скоро її втрачу. А вона така оптимістична: "Мамочка, ми прорвемся! У нас все буде харашо! Навесні квіток насадимо!". Дуже хотіла жить. Ніколи не говорила про смерть.
І я не подавала виду, прикидалася. Йде лікар на обход, а я вибіжу на коридор: "Ольга Миколаївна, не кажіть Оксаночці правди про аналізи. Хай думає, що в неї вищий тиск". Ми скривали від неї істинну картіну, бо низький тиск — значить, скоро людина помре. Оксана хваталася за мене, як за соломинку. Раз запитала: "А що я буду робити, як ти помреш, мамочко?". Я уже знала, що вона не житиме, і кажу: "Ми не умремо. Ми вічні з тобою".
А вона вже лежала дуже тяжола. Я укол робила і вибігала плакати надвір, кричала на кухні, але при ній ніколи. А вона дуже просила: "Мама, визивай "скору". Ну чого вона так довго не їде?". Померла в мене на руках. Нічого не сказала. Задихалася, головка на подушку відкинулася, пінка з рота пішла. І все. Так швидко.
Я досі не змирилася, що її немає, хоч минуло півроку. Щоранку переступлю поріг її кімнати і кажу: "Здрастуй, моя рідна". Коли Оксана була жива, я дізналася, що в мене рак молочної залози. Діагноз сприйняла спокійно. Молилася тільки, щоб трохи прожити і не оставити дитиночку.
Мене можна лікувати, хіміотерапію робити. Але немає за що і я буду умірать. Страшно не смерті. Погано, що, коли умру, на могилку доці нікому буде піти. Недавно чула її голос: "Мамо, ти скоро прийдеш до мене". Прошу подружку, щоб, як мене не буде, прибирала її могилу.
Небайдужі можуть допомогти Олені Клємпач. Їй можна зателефонувати:
0(63) 88 79 830.














Коментарі
12