— При рождении врачи повредили мне атлант (перший шийний хребець. — ГПУ). 40 минут не было рефлексов. Из-за этого получил ДЦП. Даже не знаю, есть ли обида на тех людей. Смирился и наслаждаюсь жизнью, — каже 18-річний Максим Рижков із Харкова.
Він живе у приватному будинку з батьками та братом Антоном, 10 років. По вулиці пересувається на електричному інвалідному візку. Вдома повзає на колінах.
Спілкуємося скайпом. Максим багато говорить. Його важко зрозуміти. Допомогти береться вчителька з української мови та літератури Юлія Парінова, 28 років.
— Сам не можу справитися з гігієною, одягом. Але легко працюю на комп'ютері, — продовжує Рижков. — Школу ніколи не відвідував. Вчителі приходили до мене додому. З однокласниками бачився тільки на шкільних святах. Вони підходили, щось говорили. Але після заходу зразу зникали. Не знали, що зі мною можна робити. Спілкувався з родиною, вчителями та віртуальними знайомими.
Максим єдиний у класі отримав за навчання золоту медаль. Другий рік навчається на психолога в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна.
— Навчаюся на денній формі, — продовжує Рижков. — До універу привозять батьки. На сходинках і порогах переносять товариші. Разом ходимо в "підвал" — студентське кафе на цокольному поверсі. Мене треба годувати, друзі допомагають. Іноді платять за мій обід.
Торік у жовтні вперше запропонували виступити на сцені. На святі першокурсників мав зіграти художника, танцювати з дівчиною. Перед виступом "заправився" валер'янкою, бо хвилювався. На сцені в основному стояв із пензлем, а дівчина кружляла навколо. Відчув реальний кайф — світло, повна зала, всі дивляться. Аплодували, скоріше, партнерці. Але все одно приємно.
Згодом Максим потоваришував зі студентом Романом, 23 роки.
— З Романом вийшло цікаве знайомство. Він брав участь у танцювальній битві в парку імені Горького. Я підтанцьовував на візку. Відчув кураж і не помітив, як скочуюся зі свого "мерседеса". Коли опинився на землі, не розгубився, почав танцювати нижній брейк. Рома допоміг піднятися, посміялися. З того часу він перетворює моє життя на свято. Говоримо на будь-які теми, ходимо на концерти, дискотеки чи гуляємо до четвертої ранку.
Якось побачив рекламу вечірки в нічному клубі. Рома мене скупав, поголив, одягнув, і ми поїхали.
Відірвався на повну. Тепер, коли потрапляю в клуб, завжди — на танцполі. Не розумію холостих хлопців, які сидять за столиками. Інколи запрошую дівчат на танець. Але завжди відмовляють. Ще й жаліють мене, навіть гроші тицяють. Найчастіше гривень п'ять. Спочатку не брав. А потім десь почув, що не маю права відмовляти дівчатам. У таких випадках Рома сміється: "Ось і коктейльчик відбили".
Дівчини не маю. Проте на вулиці легко знайомлюся. Наприклад, починаю розмову з фрази: "Мені здається, ваших батьків треба висувати на Нобелівську премію, бо вони створили геніальний шедевр". Дівчата усміхаються, дають номер телефону.
У чатах спілкуюся з тими, хто має схожі проблеми зі здоров'ям. Зрідка збираємося, дивимося футбол.
Максим заробляє в інтернеті — розвиває торгові спільноти в соцмережах. Про теперішній заробіток не каже. Але за рік-два планує отримувати $2 тис. на місяць.
— Поки що грошей вистачає на подарунки близьким. Нещодавно в мами був день народження, купили їй садову гойдалку, — додає. — Іноді дарую троянди.
"Мама на ходу закинула у вагон валізи й мене"
Батько Максима Рижкова Дмитро — підприємець, продає сільськогосподарське обладнання. Мати Лілія доглядає за сином.
— Батьки дали мені можливість жити на повну. Щороку їздимо на море, — розповідає Максим Рижков. — Колись узимку поверталися із кримського санаторію. Через ожеледицю запізнювалися на потяг. Матері довелося з вулиці стукати в кабіну машиністів, аби затрималися. На ходу закинула у вагон валізи й мене. То була незабутня поїздка.
З татом ходимо до лазні. Інколи не бере з собою — то для мене найгірше покарання. Найбільший конфлікт із батьками, коли не пускають гуляти.
Колись із другом вирушив на річку. Пробив колесо у візку, посадив акумулятор. Товариш котив візок, а я співав пісні.
2 
1
Коментарі