— Уперше побував у Південній Африці 2013 року. Товариш умовив поїхати на два тижні. Ми мандрували. Дивилися, як реалізують різні соціальні проекти. Перед тим об'їздив майже всю Європу, був у Південній і Центральній Азії. Але такої бідності не бачив ніде, — розповідає 35-річний Едуард Сівець із Хмельницького. Разом із дружиною 34-річною Катериною та 13-річним сином живуть у Кенії. Переїхали в серпні 2014-го.
— В Україну повертався з твердим рішенням про переїзд. Усвідомив, займаюся не тим, чим хочу. Життя нагадувало гонитву за вітром. Не мав нічого, що приносило задоволення для душі. В Африці познайомився з командою українців okafrica.org, що відкрила школу й дитячий будинок. Побачив, зможу бути їм корисний.
Сказав дружині про переїзд. Вона була шокована. У пересічного українця Південна Африка асоціюється з малярією, смертю та голодом. Тож миттєвої згоди не очікував. Розповідав про побачене, показував фото. Хотів, щоб Катя прийняла рішення про переїзд самостійно. Так і сталося. Син на той час навчався в п'ятому класі, звістку сприйняв із захопленням. Кинути школу й поїхати в країну, де потрібно міцно тримати банан, інакше його забере мавпа — це ж справжня пригода. В Кенії поселилися у приватному будинку. Його для себе орендує українська команда. Крім нас, там живуть ще 11 осіб. Сина влаштували у школу, яку відкрили для місцевих дітей. Там викладають наші вчителі. Ходив туди чотири місяці, щоб підтягнути англійську. Потім пішов до місцевої школи. Був єдиною білою дитиною в радіусі 1000 кілометрів.
Для жителів Кенії рідна мова — суахілі. Але країна довгий час була колонією Великої Британії. Англійська мова в Кенії — друга державна. Нею не говорять хіба що віддалені племена. Я англійську знав. Суахілі поступово вивчав на місці. Зараз можу розмовляти та розумію інших.
— Наша діаспора створила проект "Наші діти в Африці". Відкрили дитячий будинок, безкоштовну початкову школу, клініку. Запустили програму харчування. У кожного своє завдання — викладання, лікування. Я рекламую нашу діяльність в інтернеті. Їжджу світом у пошуках спонсорів і партнерів. Проект існує на пожертвування. Без допомоги не протрималися б і місяця, — говорить Едуард Сівець.
— У нашій школі навчаються 120 учнів. Це діти нетрів, сироти. Для більшості шкільний обід — єдина їжа за день. "Путівку в життя" їм може дати лише якісна освіта. Відправити дитину в школу в Кенії дорого. Потрібно купити форму, підручники, проплатити за харчування. Усе коштуватиме від 30 до 60 доларів на місяць. При цьому середня зарплата близько 60 доларів. А в сім'ях по п'ятеро дітей.
Ми навчаємо дітей математики, англійської, суахілі, проводимо біблійні уроки. Вони отримують набагато кращі знання за однолітків із місцевих шкіл. Купуємо випускникам усе необхідне для навчання. Даємо комплект уніформи, що вартує місячну зарплату. Для сиріт і напівсиріт облаштували дитячий будинок. Приїжджаєш у якесь село і бачиш покинуту дитину. Коли повернешся за три місяці, вона вже помре. Таких одразу забираємо в дитбудинок. Намагаємося дати їм освіту, забезпечити необхідним. За можливості повертаємо в сім'ю чи влаштовуємо в хороший інтернат.
Для місцевих жителів українці відкрили безкоштовну клініку. Щодня приймають 40–50 осіб. Щомісяця витрачають на ліки майже $500.
— Складні операції не робимо. Іноді оплачуємо лікування пацієнтів у шпиталях. Найчастіше проводимо тест на малярію. Щороку в світі від неї помирають майже 2 мільйони людей. 90 відсотків припадає на Африку нижче Сахари, — каже Едуард Сівець.
Корупція в Кенії процвітає всюди. На іноземців дивляться, як на мішки з грошима. Без грошей нічого не можна вирішити. Стикаюся з цим щодня. Поліцейські просять купити їм обід. Чиновники прямим текстом кажуть, скільки потрібно заплатити. Звикати довелося до відсутності пунктуальності. Літаки, що вважають найнадійнішим транспортом, у середньому запізнюються на годину. Людину на зустрічі можна прочекати півдня. Від багатьох речей довелося відмовитися. Зокрема, від підводного полювання, що було моїм хобі в Україні. Тут, якщо десь є вода й вона трохи прозора, у ній водяться крокодили. Полюватимуть вони на тебе, а не навпаки.
10 прийомних дітей виховує разом із дружиною Едуард Сівець. Опікунство оформили одразу після переїзду до Кенії.
— Спочатку оформили опіку над 20 дітьми. Але не могли всім дати раду. Влаштували половину в інші сім'ї. Продовжуємо їм допомагати матеріально, — каже Едуард Сівець. — Син швидко здружився з новими братами й сестрами. Хоча спочатку йому було важко. Довелося всім ділитися. Усиновити дітей у цій країні не можемо. Три роки тому іноземцям у Кенії це заборонили. Тут багато покинутих новонароджених, через високий рівень проституції та смертності. Люди з Канади та США часто всиновлювали. Але місцеві зробили на цьому бізнес. Суми доходили до сотні тисяч доларів.
Якщо родині бракує продуктів, скорочують харчування дітей
— У Кенії відмовилися від молочних продуктів. Їх роблять із порошку. Їмо більше овочів, — розповідає Едуард Сівець.
— Поняття місцевої кухні тут відсутнє. Місцеві не їдять заради задоволення. Для них їжа — це засіб не померти з голоду. Вранці п'ють чай із великою кількістю молока, цукру. В обід їдять печену кукурудзу чи порубану цукрову тростину. Ввечері варять терту кукурудзу, виглядає як мамалига. Набивають шлунок і лягають спати, щоб зранку прокинутися ситими. Якщо родині бракує продуктів, скорочують харчування дітей. Батьки продовжують їсти повноцінно. Якщо помре один із них, сім'я приречена на жебрацтво, хвороби та смерть. Утрата дитини таких наслідків не матиме.
2 
1
Коментарі