Лауреат Шевченківської премії, письменник Анатолій Дімаров, 86 років, зустрічає на порозі своєї київської квартири в туфлях. Пропонує одягти свої капці.

— Бачиш, Дусю, які до мене дві наречені прийшли? — показуючи нас із фотографом 84-річній дружині Євдокії Несторівні.

Веде до портрета, на якому Дімарови зовсім молоді, після одруження. Портрет намальовано з фотографій.

— Сфотографуйте килим із конем, він там як живий, — каже Євдокія Несторівна. — Це подарунок президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.

Даю письменникові його ж книгу "І будуть люди", видану 1977-го. Прошу  підписати.

— Цю я заберу, а дам нову, доповнену, — підписує том у блакитній обкладинці. — Цензура ж майже 300 сторінок викинула про голодомор і колективізацію, а я їх відновив. Роздав уже півтори сотні. Через цей роман мене п"ять років ніде не друкували, не давали й копійки заробить. Несторівна працювала доцентом у політехнічному інституті. Жили на її зарплату. І вона хоч би дорікнула!

Шафи в квартирі заставлені книгами, з них 15 томів Льва Толстого, цілий ряд "Большой советской энциклопедии". Письменник показує книгу спогадів "Прожити і розповісти".

— Я пишу про своє життя до 70 літ. Про те, що в батька було сто десятин землі. Перша дружина в нього вмерла. Моя мама — друга дружина — говорила про неї, як про святу. Залишилося від неї два сини. Братів і батька я влітку не бачив. Вони робили як прокляті й ночували в полі. Батька оголосили взірцевим хазяїном, приїжджали делегації вчиться в нього. А потім розкуркулили. Уночі батько вирядив старших синів на Донбас, бо знав, що прийдуть. Мамі сказав: "Бери, Манічка, дітей і йдіть рятуйтеся". Вона з молодшим Сергієм на руках, я з клуночком позаду пішли в чорний світ. Мама стала вчителювати. Прізвище з Гарасюта поміняла на дівоче Дімарова. Мала його в суді відстоювати, підмовила знайомих із Миргорода. Адже дружину куркуля і дочку священика до школи і близько не підпустили б.

— Мама нас одружила, — сміється Євдокія Несторівна. — Вона сказала: "Скільки я ще ночами не спатиму?"

— Я б із задоволенням гуляв іще років десять, — продовжує Анатолій Андрійович. — Мені соромно було розписуватися. Бо там сиділи ті, що мене розводили. Уперше одружився після серйозної п"янки. Уранці прокинувся, поруч лежить "молода", а над нами люди стоять, вітають. Мусив женитися. У шлюбі з рік був. Дружина Галя бігала в редакцію, била вікна від ревнощів. Жити з нею, все одно що з інопланетянкою. У суді казала, що не хоче розводу, а собі завела вже майбутнього чоловіка — офіцера.

Від першого шлюбу в Дімарова є донька Наталя, 64 роки. Замолоду вона написала в Спілку письменників листа — цікавилася, чи не помер тато. Сподівалася на спадщину.

— Ти не відповів на того листа? — питає Євдокія Несторівна.

— Ні. Я ж умер.

Дімаров сідає за стіл.

— Із Дусею познайомився за два роки після того шлюбу. Це було в Луцьку. Несторівна працювала в учительському інституті. Із нею була подруга Юля, закохана в мене. І ось ця Юля запросила мене на іменини, сіла по праву руку. А я на праве вухо глухий — ще в другому класі оглух, бо бродив у крижаній весняній воді. А Дуся сіла зліва. Чую: розумне щось балака, дурниць не клеїть. Юля совалася, казилася, я на неї — нуль уваги. Додому провів Дусю.

Ще в другому класі оглух, бо бродив у крижаній весняній воді

— Війна викосила найкращих, залишилося сміття, кар"єристи, з якими і поговорити ні про що. А Дімаров воював, партизанив, — каже Євдокія Несторівна. — Мене полонив дотепністю, але мене коробила його фривольність. Привчала його, щоб був солідний, а не поводився гир-гир. Якось ішли до театру. Його, видно, так допекло, що підійняв мене угору ногами перед самим театром і давай розгойдувати. Улітку раз кинув із високого берега в Стир, а я ж панічно боялася води, де не видно дна. То вставить клізму в чобіт — вода так і чвиркне аж попід шию!

— Бачите, який у неї характер? Інша порвала б, а моя дружина має почуття гумору. Мене витримать дуже трудно: у чотири години вставав і працював, уночі схоплювався разів десять, записував.

Дзвонить телефон. Анатолій Андрійович відповідає.

— Це знайомий. У нього два коти: Буш і Бен Ладен. Сваряться між собою, кожний мітить свою кімнату. Дусю, давай одного візьмемо собі, ось на це крісло покладемо.

— Не люблю я котів, — сердиться дружина.

— Ти вже жарти перестала розуміти?

— Як приймати його жарти? Раптом приходить до нас чоловік, мені відразу не сподобався. Виявляється, "злодій у законі". Толя видавав його писанину.

— По рекомендації Рильського, — наголошує Дімаров. — Цей злодій мені потім сказав: "Скажіть вашого головного ворога, і я його із вдячності заріжу". Я, дурень, відмовився. Хай би зарізав літературного критика Лазаря Санова, який зробив мене антисемітом номер один, — регоче.

— Ревнували одне одного?

— Якось наснилося, що дружина мене зрадила. І такий ясний сон — до деталей! Нормальна людина прокинулася б і подумала, чи це на добро, чи на багатство? А я сказився, три дні сприймав той сон як дійсність! Жінку не міг бачити. Як Дусю ревнувати, коли вона і мертвого розговорить? Їздила на курорти — я курорти ненавиджу. На чорта вони мені, коли я в гори їхав, колекцію свою збирав, — показує мінерали на полицях і стінах.

— На його твори писали відгуки романтичні жінки, — усміхається Євдокія Несторівна. — Скаржилися, що їх ніхто не розуміє. Він пожалів одну і відповів. Вона приїхала вся в чорному. Анатолія не було вдома, написала йому записку: "Дорогий Анатолію, ви пишіть, пишіть. Н". Після того Толя більше нікого в листах не втішав. Я Толю не ревнувала, знала, що він не здатний на зраду. А скільки провокацій було від його друзів: дзвонили, висилали фотографії оголених дівчат із підписами: "Помним тебя". Він же напідпитку любив цілувати жінок, коли збирається компанія. Кажу: не лізь! Він не слухався, поки не потрапив на таку, що сказала: "Тьху!". Усе, відрізало.

— Тобі пощастило, що мені горілка не йде. Я добре п"яним був пару раз у житті. Перший напився, через що одружився на Галі. Другий — у Львові, коли святкували Старий Новий рік у редакції. І ось їду в трамваї з сином і дружиною. І тут почав чіплятися до іншої: моя жінка не ревнива, я вас проведу — і стрибнув за нею в двері. 5-річний Сергій заявив: "Я ніколи не питиму горілки!" І правда, виріс байдужим до спиртного. Я ж ходив п"яний між будиночками кегебістів і кричав "Бий кацапів!" Як мене не посадили?!

Нині Сергію Дімарову 58 років. Він уже дід.

— Правнук Максимко цікавиться муміями і фараонами. Йому привезли дитячий саркофаг погратися, — розповідає Анатолій Андрійович. — Я спитав, що думає робити після садочка? "Женитися", — відповів.

— Із 1991 року в мене вийшло п"ять книг, за які ні копійки гонорару не одержав. Недавно зламав руку, але пішов із дружиною на базар. Думаю, хоч у лівій щось понесу. Стою, чекаю, поки поторгується, раптом хтось тиць у долоню щось крижане. Глянув — 25 копійок. Я їх віддав дружині — мій перший за роки незалежності гонорар.

1922, 17 травня — Анатолій Гарасюта народився на хуторі Гараськи  Миргородського р-ну на Полтавщині. Згодом узяв прізвище матері — Дімаров

1924, 7 листопада — Євдокія Лубинець народилася у селі Зазірки під Глуховом Сумської області

1941 — Анатолій поранений і контужений на фронті, за два роки — ще одна контузія

1948 — одружилися в Луцьку, за два роки народився син Сергій

1981 — удостоєний Шевченківської премії за роман "І будуть люди"

1988–2003 — живуть на хуторі Мохнач у Чорнобаївському районі на Черкащині, заводять господарство, сіють пшеницю

×