"Живу на світі так довго, бо мене святі тримають. Вони щовечора приходять до мене, стають у два моїх вікна і вислуховують мої молитви. Ще досі не помер, бо я сильний болєйщик Бога", — розказує 110-річний Михайло Цюняк із села Помонята Рогатинського району на Івано-Франківщині.
Хата його майже на околиці села, неподалік колишніх колгоспних ферм. До довгожителя веде сільський голова 36-річний Іван Стефанишин.
— 5 січня діду 110 років виповнилося, то люди до нього їздять безперестанку. Уже навіть дорогу втоптали, — жартує Ігор Зіновійович.
— Слава Ісусу Христу, пане голово. Куди — до Цюняка? От дід слави нажив на старості літ, — із двору кричить жінка в чорній хустині.
— Будемо сподіватися, що дідо дома є. А то він у нас чоловік такий — може де на сусіди піти, або до магазину, — пояснює Стефанишин і відчиняє збиту зі штахет синю хвіртку.
До невисокої білої хати прочищена стежка. Усередині голосно говорить радіо.
— Політику, певно, дідо слухає, — усміхається сільський голова і йде в кімнату. — Діду, гості знов до вас!
Господар хутко рукою зачісує розкуйовджене волосся.
— Вибачайте, ніхто не попередив, я трохи такий не готовий, але ви заходьте, — просить сідати біля стола-скрині, що під вікном. Сам підходить до шафи, витягає сірий піджак. Одягає по двох светрах. На ногах трохи брудні ватяні штани, взутий у гумові чоботи.
У кімнаті прохолодно.
Ніколи не пив і не курив. Багато рухавсі — то на скиртах, то до колгоспу, то шось вкрасти з колгоспу — і всьо бігом
— Я тако ліпше одягнуся, ніж за газ платити. Во тіко перед вами газовичка була, заплатив їй 80 рублів. Напалив у тоті холоди, — защіпаючи останнього ґудзика на піджаку, вмощується на дерев"яне крісло. — Шо я вам вповім? Дорого зараз життє, але тепер тілько жити і жити. Всьо є — пенсія, 9 соток. А нє як я молодий був. Взутисі не було в шо. То ше за Польщі. Ходив їм босий, у Рогатин назад по 15 кілометрів. До Львова навіть два рази йшов, а то 70 кілометрів. Так ноги не раз постираю, печут аж гноятьсі. То я тоди йшов лапов жабу, роздеров і тоту шкіру прикладав до ніг, знімало на другий день всьо.
— Невістка не приходила? Так самі? Їсти маєте що? — перебиває Стефанишин, сідає також за стіл.
— Капару сам, а шо тота моя невістьоха трохи далеко живе. Приходит ну сі подивити, чи ше живий. Принесе молока якого, ше шось там, шо зварит та й іде, а я сам. А мені нашо кого, я собі раду дам. Нині зварив си мяську, мащу смальцьом, може, будете їли? — пропонує. — А так то на неділю вару собі пироги або галушки. Їм чотири-п"ять, а решта цілий тиждень грію. Бо ковбаси я їсти не годен, уже не маю чим, а пироги, то так ідут, шо но. Туда бульби звару, тісто замішу. А шо робити: жінка вже ме як 13 літ вмерла, даю се раду. Нині во слухаю радіо. Там важне дуже. До тої жінки Тимошенко десь має німецький суддя приїхати, бо вибори тра якось рішити. А то той Якович дуже сі до влади пре. І шо то за заразу ми вибрали? — нервово махає руками.
— А ви голосували?
— Аякже, за Ющенка! За Україну! Але шо, як він не вийшов. Ви розумієте, я вмерти не годен, доки тота вся нечість при владі. Восени як копалис мо город, туво біля хати, я пішов до магазину за могоричом. Купив їм кобаси, півлітру і конзерву. Тото всьо помічники поїли, а конзерва, кажут, прострочена. Ну, я половину дав котове, а другу сам зів. То так мені було недобре. Тиждень цілий сі промучив. А далі скликов усіх свої, кажу буду вмиров. Прийшов син із невістков, внуки, правнуки. Мене перебрали, помили. Сами по хаті сі гонєт, мастєт стіни. Всьо прибирают, двері вон вхідні малюют. В тамтіво другі хаті, — показує на сусідню кімнату, що через коридор, — вже вижу катафалк рехтуют. А я лежу та й думаю. Чекай-но, як то так умру і не буду знов, що там з Українов. То якраз до виборів ішло. Встов, випив йорданської води, походив, помоливємсі і виздоровів. А хата чиста так і сі лишила. Котофалк розібрали, — сміється.
— Діду, то ви досить моцні! — регоче голова.
— Я вам хочу сказати, що за своє життє ні разум не слабувов, ні єдного укола мені не давали. І зараз мене ніц не болит. А живу так довго, бо за життє ніколи не пив і не курив. Багато рухавсі — то на скиртах, то до колгоспу, то шось вкрасти з колгоспу і всьо бігом. А ше я сильний болєйщик Бога. Молюсі кожної днини. Тако ну сонце сідає, вже лєгаю, складаю руки на грудьох і молюсі, всьо шо знаю. Так дві години. Помолившись засинаю, і прошу Бога мене розбудити рівно в 12. Коли він мене буде, встаю, запалюю сірником коло годинника, дивлюсі на час. Все рівно в 12 мене буде. І з того часу до ранє сі знов молю. Тому Бог мене любить і тримає на світі. Жінка сі менше молила, тому вмерла скорше. Я її дуже любив і вірний їй дотепер. Сусідка во вже після її смерти приходила до мене. Хтіла би я сі женив. А мені нашо того! Кажу: "Йди звідки-с прийшла!". Треба би сі з мене діти сміяли? Кажу, ти грішна, ти горівку женеш! Так її випровадив. Дітей своїх напоумлюю, внуків і правнуків, сусідів і вас: не треба грішити, клєсти, жаліти чогось, гніватисі. Тоди Бог поможе, і будете довго жили, як я.
3 
1
Коментарі
7