У Худяках на Черкащині живе 102-річна Ганна Калашник. Вона була свідком революції, колективізації, Голодомору, війни. Ганна Трохимівна досі пере, варить макарони, читає без окулярів, має добру пам"ять. Ніколи не лежала в лікарні.
Мешкає жінка із сином 73-річним Іваном та невісткою Ганною, 69 років. Іван Романович порається в гаражі. Його мати й дружина дивляться по телевізору фільм про Мухтара.
Невістка Ганна тримається за ходунки (пристрій, за допомогою якого пересуваються після травм. — "ГПУ"). Каже, що півроку тому впала, їй вставили штучний суглоб. Звертаючись до свекрухи, кричить їй на вухо.
— Слуховий апарат не хоче, — розповідає син. — У мене є поганенький. Говорить, що гуде. Там треба вміть підкрутить, включить. Очі в неї — слава Богу. Он на календарі листочки читає.
У родині Ганни Дрюк було 14 дітей, половина — хлопці. Ганна Трохимівна — десята. Четверо померли малими, решта дожили до 90 років.
Іван каже, що 30-річною мати вийшла заміж за односельця Романа. 1943-го його забрали на війну, навіть не переодягали у військову форму. Згодом прийшов лист, що Роман Калашник зник безвісти.
— Ми побували біля багатьох пам"ятників. Але там із десяток-два є фамілії, остальні неізвєсні, — втирає сльози син. — Мати чекала на батька. Чоловікам, які хотіли з нею зійтися, відмовляла.
— У 1947-му було тугенько. Нада було позику платить. Мати в 12 ночі вставала та йшла на базар у Черкаси. 25 кілометрів босими ногами в одну сторону, щоб продать щось із городу чи яйця.
Раніше родина Калашників жила в селі Талдики.
— Там на низу, де море січас оце, — чоловік показує в сторону Дніпра. Пояснює, що в 1950-ті село затопило. Людей переселили до Худяків.
— Робив шофером, перевозив людей увечері й вночі — бо вдень на роботі. Тут було поле: ні води, ні світла, ні дерев. Тягли номерки, хто де буде. Будувалися потім чотири роки. Було таке, що й не лягали вночі. На старе місце плавали лодками. Дивилися, де чий фундамент ще не затопило, чи дерево видно. Плакали...
Розказує, що мати в колгоспі тяжко працювала.
— Якось замочили глибокої осені коноплі в Дніпрі. А на ранок скувало льодом. Бригадір загадує: "Йдіть коноплі витягувать". Туди п"ять кілометрів. Розбили дрючками лід і тягнуть, всі у воді по груди. Бутиль гасу на березі стоїть. Натерлися і п"ять кілометрів додому бігом. Ніхто й не заслаб.
Дід служив у гусарських полках у Черкасах
Ганну Трохимівну в селі називають Царицею.
— Це в нас од мого роду, — сміється Іван Романович й поглядає на матір. — Я розпитував бабу Параску (по материній лінії. — "ГПУ"). Вона казала, що дід був гарним, здоровим чоловіком. Служив у гусарських полках у Черкасах. На вихідні в тому одязі на конях приїжджав додому. Як ворота баба не вспіла відкрить, він сам не вставав із коня. Розганявся і через них перескакував. О, кажуть, приїхав цар. І тепер говорять: Царьок чи Цариця.
Син згадує, як після війни матір зачинили в сільраді.
— Зайом (виплата за облігації. — "ГПУ") був добровольний, але принудітєльний. Прийшли актівісти, шоб мати підписала позику. Грошей немає, а підпиши, що відробиш. А мати ж бачила, шо не відробить. Її зачинили в сільраді, доки не підпише. Потім ті облігації пропали.
— Мати така, шо ніколи не жалілася, — додає невістка. — У 80 год розрізала долоню, то в районній лікарні в Червоній Слободі на скоби брали. Медсестра каже: "Ох і баба. Ізшиваємо без укола, а вона і не застогнала".
— Отак можна прожить 73 годи, а мені 103-й, — раптом каже старожилка. — Ні син на мене ніколи не крикнув, ні я. Хіба трошки розсердюсь ненадовго.
Невістка розповідає, що свекруха не їсть магазинної сметани, майонезу, масла. А печиво та цукерки завжди лежать на столі.
— Якось сидять, шось щитають на пальцях. Питаю, що ви робите. Каже, пощитала, що на цім кварталі 12 вдів живе.
Для фотографії Ганна Калашник хутенько стає поруч із сином.
— Я до Івана, — говорить невістці.
— Канєшно, ви до Івана. А мене всігда ззаду, — жартує Ганна Макарівна, переступаючи з ходунками. — Ех, якби мені так ходить, як баба.
1905, 10 серпня — Ганна Дрюк народилася в сім"ї Параски і Трохима в с. Талдики Черкаського р-ну Київської обл.
1917 — закінчила два класи сільської церковно-приходської школи
1935 — вийшла заміж за односельця Романа Калашника;
7 листопада — на світ з"явився син Іван
1943 — прийшла звістка з фронту, що чоловік зник безвісти
1956–1960 — переселення й будівництво хати в селі Худяки; вийшла на пенсію
1963, 3 лютого — син Іван одружився із Ганною Сердитою
1964 — Ганна Калашник отримала перелом правої руки
2005, 10 серпня — відсвяткувала 100-річчя
Коментарі