Ексклюзиви
Вівторок, 10 липня 2018 10:35

"Щоб раніше липовани з хохлами женилися – ніколи. Тільки стінка на стінку ходили"

Старовіри чужому не наливають і не насипають у посуд, яким користуються самі

– А, ви хочете Вилково глянути? Я вам дам гарного провідника, Ніколая, він організує подорож. Тільки вино Новак у нього не беріть. Бо буде розхвалювати, а справжній Новак не так легко знайти. Ну, хіба до моєї мами задзвоните, – менеджер готельних номерів 55-річний Александр нарізає помідор, шматок вареної ковбаси та наливає вино неподалік автостанції в селі Приморське Кілійського району на Одещині.

Він – липованин із міста Вилкове. Так називають старообрядців, які живуть у дельті Дунаю по обидва боки українсько-румунського кордону. Говорить російською без акценту. Жаліється, що в Одесі з нього підсміювалися – і так перевчили з місцевої говірки. Її характерна риса – частка "ды".

– Я з вами говорю кілька хвилин, а таке враження, що знайомий вічність. Хороших людей видно одразу. Шаную тих, хто поважає інші погляди на світ, – каже Александр. Натякає, що про політику краще не розмовляти.

Приморське, нині найпівденніше українське село на морі, заснували російські козаки-некрасовці – старовіри. Спершу мало назву Жебріяни, нею користуються тут досі.

До Вилкового добираємося білим пазиком. Більшість пасажирів говорять українською.

– Ти кукурузу пасадив?

– Та нашо вона мені? Пасади, потім ламай, потім – вари, потім бігай продавай, ну її, – приземисті чоловіки теревенять, аби згаяти час.

  Місто Вилкове в Кілійському районі Одеської області розташоване в дельті Дунаю, у місці впадання річки в Чорне море. Його називають українською Венецією. Бо стара частина міста – на воді. Вулицями слугують канали-єрики. Та в останні роки вони міліють і заростають очеретом, стають непрохідними для човнів
Місто Вилкове в Кілійському районі Одеської області розташоване в дельті Дунаю, у місці впадання річки в Чорне море. Його називають українською Венецією. Бо стара частина міста – на воді. Вулицями слугують канали-єрики. Та в останні роки вони міліють і заростають очеретом, стають непрохідними для човнів

Дорога, "рівна, хоч яйце коти" – так про неї сказала музейна працівниця в Татарбунарах – веде поміж очеретом у плавнях. Перед Вилковим починається мішаний ліс.

Квиток до "української Венеції" коштує 25 грн.

61-річний Ніколай зустрічає біля автобуса. У нього велосипед типу "Україна", розфарбований у синьо-жовтих тонах. Одягнутий у матроску й капітанський кашкет.

Швидко йдемо за ним у стилі спортивної ходьби. Не помічаємо ніякої "венеційськості" – містечко чисте, з великою кількістю квітів, цибулястою банею церкви. Її називають "украінской" – хоч це храм УПЦ Московського патріархату. Таке означення чуємо ще не раз – його вживають на противагу двом старообрядським церквам.

Материкова частина Вилкового заселена здебільшого українцями. До людей на вулиці Ніколай звертається: "Доброго здоровьица!"

– Місто переважно пропутінське. Тому на ці теми краще не заводитися, особливо з бабцями, – каже, підводячи до каналу. Він – із липовансько-гагаузької родини. Говорить швидко, іноді переходить на українську мову. – Он наші судна, з українськими прапорами. Їх тут небагато побачите.

Перепоручає нас колезі на невеликому катері, Владіміру. Бере гроші за екскурсію, за майбутній обід із липованської кухні й нагадує, що потім чекає нас "у погребах" за вином.

Липованин Владімір, 54 роки, вдягнений, як і Ніколай. Схожий на боцмана. Певний час жив у Росії. Каже, лише там зрозумів, у якому раю виріс.

Човен суне Білгородським каналом (від назви міста Білгород-Дністровський. – Країна), лякаючи очеретяних куріпок і чапель. Дорогою Владімір розповідає про заснування міста і про те, хто такі липовани. Одна з теорій про назву цієї гілки старо­обрядців – від румунського li pava – "вони мостять", тому самі себе звуть "ліпаванє".

Ця частина міста постала на твані, на болоті: предки Владіміра і Ніколая витягали довгими черпаками-копаницями мул із каналів-єриків, які прокопували від Дунаю вглиб міста й вимазували ним береги й обійстя. Цей мул був основою для їхніх хат. І добривом для городів.

– Кордони по єриках були важливі, як і звичайні межі. Якщо починаєш копати біля сусіда, ти його підмиваєш. І крадеш мул, – каже Владімір. – Тому дехто навіть бите скло сипав, аби до них не лізли.

Як виглядає єрик (канал. – Країна) – бачимо, коли човен перетинає Очаківське гирло в дельті Дунаю. Спершу не зрозуміли фразу "жінка пливе на свій город", доки не побачили ці ділянки.

Владімір, повозивши нас уздовж Кудінова острова, висаджує на берег. Тут розташована садиба брата Ніколая. Біля будинку ростуть багато квітів. Є альтанка, літня піч під навісом. Господар порається біля човна. Поряд висить сітка зі свіжою рибою.

Бачимо город: на воді є три-чотири підвищення-платформи завдовжки до 250 м. Між ними – дерев'яні містки для переходу. Ці "городи" засаджені виноградом, перцем, помідорами, часником, полуницею – усе вперемішку. Є невисокі фруктові дерева: як тільки коріння дістає ґрунтових вод, починають усихати. З яблук – симиренки. Із вишень – кисла майка й солодка мічурінка. Айва – по-бессарабськи гутуля. І липованська гордість – виноград Новак, що росте на мулі.

У єрики не обов'язково запускати воду з річки, достатньо поглибити канал, і вона надійде з ґрунтових дунайських вод. Єрик – завширшки 1–2 м. У нього заходить човен, на який вантажать урожай. Має загострення з обох боків – щоб не розвертатися.

Город Ніколая – навпроти братового. Його прикрашає боцман на діжці з вином, розмальований у синьо-жовте. У брата на старому човні написано українською: "Вас вітає о. Кудіново".

– Скоро більшість городів заросте, – говорить Владімір. – Щоб дістатися на острів, треба мати сили. Молодому поколінню це не треба.

Назад ідемо каналом Собача дірка. Рухаємося повільно, не "нагоняя волну", щоб не перекинути чужий човен.

Корови липован усе літо живуть на острівцях навколо міста – як вівці на карпатських полонинах. Корів треба щодня доїти. Худоба вміє перепливати канали.

Прощаючись, Владімір показує на меншому човні біля причалу традиційне весло – бабайку. Її дарували чоловікові на весілля. Бабайка належала дружині. Вона гребла, доки чоловік рибалив або кермував. При згадці про риболовлю Владімір зітхає:

– Пелікана відстрілювати треба. Всю рибу виїдають, гади. Женуть до берега, а потім – усе в свої мішки.

Канали займають майже половину території Вилкового. По них на човні можна потрапити в будь-яку його частину. Тротуари з дощок уздовж вулиць-єриків забезпечує місто, їх близько 60 км. Господарі мають укріпляти береги вербами.

На обід ідемо вулицею Богдана Хмельницького, яку називають "богданкою".

  Липованин Владімір у Вилковому проводить для туристів водні екскурсії. Також заробляє на молоці – на островах тримає корів, заганяє їх додому тільки на зиму
Липованин Владімір у Вилковому проводить для туристів водні екскурсії. Також заробляє на молоці – на островах тримає корів, заганяє їх додому тільки на зиму

– А чи може ви русскіє? – заговорює захмелілий чоловік. Представляється Іваном. Пропонує зайти до його знайомого купити вина. – Тільки в нього справжній Новак, по 28 гривень за літр. Де ви у своєму Києві такі ціни бачили?

Обіцяємо заглянути на зворотньому шляху.

Обідаємо в "Пелікані" над Дунаєм. Подають варену рибу з овочами – коропа, що по-липованськи звучить як шаранчик. Юшку в кухлику. До риби – часниковий соус саламур, в інших місцях українського Причорномор'я його звуть льок. І склянка Новака. Риба крупна, попри тутешнє прислів'я "июнь-июль – в речку плюнь". Мовляв, у спеку риба сидить на дні.

Поряд – пам'ятник дунайці. Так називають оселедець, що заходить навесні в Дунай на нерест із Чорного моря. В основі пам'ятника дві дунайки – він і вона, тягнуться одне до одного, тримають герб міста. Сюди часто приїжджають молодята. Напис внизу свідчить, що дунайка для вилківчан є годувальницею.

Написів "вино" на "богданці" чимало. За однією хвірткою чуємо гамір. Наш знайомий Іван сидить під "повєткою" – бесідкою з винограду, "причащається".

Господар Сергій Федорович, 71 рік, із дружиною раніше вчителювали. Він був фізиком, вона – читала математику. Продають червоне вино. Бочку з білим тримають до дня рибака – другу неділю липня, за радянським календарем.

– Та щоб раніше липовани з хохлами женилися – ніколи. Ото тільки стінка на стінку ходили. А зараз уже понамішано, – каже Сергій Федорович.

Дружина витягає з шухляди столу старе фото, де її дід разом зі старовірськими священиками стоїть у церкві. Сперечаються, за яких часів це було. Сходяться – що за румунських (від 1918 року до 1940-го Вилкове входило до складу Румунії. – Країна).

На подвір'я входить сусід. Нещодавно оженився сюди з Буковини.

– Мій Бог – єврей! – крутить великим ланцюгом із хрестом.

Згадую, як Владімір розповідав, що липовани носять хрест ближче до серця, і без розп'яття.

Сергій Федорович іде в хату по склянку для сусіда – хоч на столі стоять кілька чистих. Чужий не питиме вино з посуду, яким користуються самі.

Заспівавши наприкінці уривок із пісні донських козаків, які дали сюди частину переселенців, учитель наповнює нам дві пляшки Новаком і проводжає до хвіртки.

На "богданці" залишилися чимало традиційних липованських будинків. Квадратні, під черепицею, помальовані білим із коричневою або червоною дошкою знизу по периметру. Зроблені з вальків глини, всередині – очеретяна прокладка. На одному з дворів видніє напис: "Приёмка камыша".

Переходимо міст над Білгородським каналом і потрапляємо на сухе, материкове Вилкове. Воно виглядає, як мікс традицій і совєтськості. Є пам'ятник рибаку й кінотеатр ім. Максима Горького. Стела, присвячена Булату Окуджаві, який оспівав Вилкове, і монумент "Миру мир" – на місці декомунізованого Леніна. Іноді вигулькують назви на зразок "Венеція".

– А ви до нас заходьте! Говоріть українською, мені так приємно її слухати, – гукає жінка в інформаційному центрі, що присвячений Дунайському заповіднику.

– К украинской территории каждый год прибавляется 2 метра из-за ила с Дуная, – працівниця центру 52-річна Тетяна Балацька переходить на російську. – Ил сюда попадает, потому что Румыния протоки чистит, а Украина перестала. И водный транспорт в основном ходит по устью страны-соседки. Вот в Приморском видите какая мутная вода? Это снимок со спутника.

Візитівка міста – площа святого Миколая на березі Дунаю. За спиною чудотворця притулився ще один пам'ятник – старовірові із хрестом, що виходить із човна. Неподалік кафе. У ньому вирішуємо покуштувати оселедець-дунайку.

– Вам "селедЕць"? Добре, – буфетниця зникає всередині кафе.

В основі липованської кухні – риба, яку готували в літніх печах-гарнушках або кабицях і на відкритому вогні. У турків запозичили казани для плову й рибної юшки. Основні страви доповнюють трав'яні чаї, дунайський мед і вино.

"СеледЕць" коштує 100 грн за порцію і пахне мулом. Тому замовляємо ще смажену камбалу й борщ.

Незабаром викликаємо таксі до Приморського-Жебріян.

Зараз ви читаєте новину «"Щоб раніше липовани з хохлами женилися – ніколи. Тільки стінка на стінку ходили"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 96
Голосування П'ятов втратить місце основного воротаря "Шахтаря" та збірної України?
  • 1) так, він регулярно помиляється і вік уже грає проти голкіпера
  • 2) ні, вкотре доведе свою психологічну стійкість і далі гратиме на потрібному рівні
Переглянути
Погода