"Сказав: "Че ты такая дерзкая? А что будет, когда я твоему отцу колени прострелю?"

У селі під час блокади вижити легше, ніж у місті

Розуміла, що буде повномасштабна війна, ­й ­готувалася до цього. Коли в лютому почали виїжджати працівники іноземних посольств, стало очевидно, що якогось ранку Київ прокинеться від вибухів.

Купила мотузки, вогнегасники, пальне – щоб заправляти генератор, якщо зникне світло. Також зробила запас їжі. Думала, що повномасштабний напад буде 19 лютого – на мій день народження. Колись мене заарештовували цього дня, а 2014 року отримала поранення на Майдані й потрапила в лікарню. Цього разу знайомі проводили концерт. Весь час була як на голках. Але ввечері всі полегшено видихнули: пронесло.

 

Уночі 24 лютого телефон був на беззвучному режимі. А о восьмій ранку побачила 150 пропущених дзвінків. Кілька було від батьків, а решта – від військових друзів. Усе стало зрозуміло, навіть не вмикала новин і нікому не передзвонювала. Швидко зібралась і поїхала забирати батьків після добового чергування в Києві – вони підроб­ляли сторожами в дитсадку. У нас була домовленість: якщо щось почнеться й вони будуть не вдома, то я заберу їх із конкретного місця. Мали чіткий план.

Ще 2014 року вирішила, що нікуди з України не поїду. Ми не корінні жителі Шевченкового. Коли почали будуватися, вже тривала війна на Донбасі. Залишатись у своєму домі стало для нас питанням принципу – ми тут осіли й нікому своєї землі не віддамо. Я не розглядала іншого варіанта. Маю бути там, де я корисна, але точно не за кордоном.

25 лютого наша протиповітряна оборона збила російську ракету, що впала на будинок на Позняках у Києві. У сусідньому домі жила моя подруга. Попросила забрати її із шестирічною донькою. Вони залишилися з нами.

Усвідомлювала: якщо Росія наважилася на відкриті авіаудари, то Київ стане найнебезпечнішим місцем, принаймні в перші дні війни. Якщо немає зброї в руках, то тобі там не місце. Вокзал і західний напрямок країни – теж не варіант. Насамперед можуть бити по вокзалах і Житомирській трасі. За логікою, орки не мали б зайти в наше село, адже воно розташоване в "апендициті". Та ми помилилися.

Чотири дні наші військові тримали окупантів за два села від нас. Розуміла, що, найімовірніше, втримати їх там не вдасться, бо російської техніки було багато. Ми казали односельцям: якщо ви не готові залишатися, їдьте. Доки в магазини завозили продукти, радили робити запаси. Але мало хто сприймав ці слова серйозно. Усі думали, що орків сюди не пропустять.

Мали час, щоб заховати все цінне. Зняли плазми, спакували їх у коробки, обмотали плівкою й закопали. Те ж саме зробили і з фотографіями – на них я як не з військовими, то з волонтерами. На третій день, коли ніби все закопали, глянула на стіну. А вона вся завішана грамотами від Збройних сил України. Довелося і їх ховати.

За цей час зробили фейкові сторінки в соцмережах. Найбільше переживали за доньку подруги. Як контролювати те, що може сказати шестирічна дитина? Її батько воював на Донбасі, загинув 2018-го. Дівчинка пишається татом і всім розповідає, що він був воїном. З початком війни вона щодня запитувала: "Ну що, де кацапи дурні? Вони далеко чи ні?" Намагалися навчити її говорити політкоректно.

8 березня росіяни зайшли в Шевченкове. Моя хата – крайня. З обох боків видно поле, а за ним – дві основні дороги. Я могла передавати координати загарбників нашим військовим – це теж була одна з причин, чому не виїхала.

Снаряди порозривали лінії електропередач, але газ іще був. Саме робила чай і глянула у вікно. За сусідським городом стояла перша гаубиця. Швидко всіх підняла і сказала спускатись у підвал. Там уже були ліжка, запас води та їжі. Ми з батьком взялися заклеювати вікна скотчем. Невдовзі приїхали ще п'ять гаубиць. Гармати націлили на чотири боки: на Гоголів, де стояли українські військові, на наше село й на ті, що були під росіянами. Знала про цю тактику ще з Донбасу: вони стріляють, а потім брешуть, що це справа ЗСУ.

Координати ворожої техніки передала знайомим військовим. Вони знали, де розташований мій будинок, відповіли: "Погані координати. Якщо вдаримо, хати не буде". Наші так і не стріляли, бо російська артилерія була близько до житлових будинків. До того ж під ними йшла газова труба.

На четвертий день перебування в селі орки зайшли до нас. Ми сиділи в підвалі. Методично через кожні 5 хвилин вони гатили з артилерії. Раптом щось вдарило по вікнах будинку. Чули, що зайшли в хату, нишпорили всюди, все вивертали. Невдовзі відкрили вхід у підвал і спитали, чи є хтось. Я відповіла. Наказали виходити по одному.

У руці одного окупанта побачила гранату без чеки. Якби він кинув її в підвал, то всі загинули б. Запитав, де техніка, бо в домі багато коробок від Apple. Відповіла: так тікала від бомбардувань у Києві, що все залишила на роботі. Тоді він запитав, які маємо телефони. Попросила батьків віддати свої: в тата був кнопковий, а в мами – застаріла модель Samsung. Мамин телефон узяли, а про батьків сказали, що вже мають такий.

Росіяни були в балаклавах, але за голосами я їм не дала б і 20 років. З будинку вони забрали всю мою біжутерію, крім підвіски у вигляді тризуба. Взяли весь алкоголь, аромапалички, рюкзак, новорічну гірлянду й мою білизну. Їжу, що залишалась у будинку, переполовинили.

Забрали генератор і наказали дати ключі від машини. На неї поставили табличку "Діти" українською мовою. Коли росіяни виїхали, вирішила передати нашим хлопцям, що мою машину – білий Linkoln – треба валити. Тільки пішла взяти телефон, як росіяни з моєї автівки почали стріляти по будинку.

За дві години гармати стихли. З вікна побачила свою машину на сусідній вулиці. Біля неї фотографувалися орки. Видно, вони не поїхали через зелений коридор. Минуло ще трохи часу, гармати перевезли. Я взяла запасні ключі від машини й пішла шукати її по селі. Звісно, було страшно. Але в той момент мої дії здавалися логічними.

Автівка стояла на сусідній вулиці. Була побита – очевидно, нею намагалися вибити ворота. Перевірила, чи не замінована, й поїхала додому.

Через чотири дні в нашому селі знову поставили гармати й почали ходити по хатах. У порожніх оселях забирали все. Ми вже були навчені: на подвір'ї треба проводити активну діяльність, тоді орки не заходитимуть, як до себе додому. Я розтопила буржуйку й почала смажити млинці, батько грався із собакою, а решта сиділа в підвалі. Раптом у наші ворота постукали і сказали відчиняти.

Їх було четверо – буряти і один москвич, про що він гордо повідомив. Вони просили дати щось поїсти, випити й курити. Батько відповів, що вони були в нас і вже нічого не залишилося. Тут бурят говорить: "Нет, я не был в этом доме. Такой дом я бы запомнил". Проте одного я одразу впізнала – точно в нас був. Він неохоче погодився. Мені сказали зайти в хату, бо хотіли переговорити з батьком. Я вигребла залишки круп, вийшла з ними й жбурнула все їм під ноги: "Берите и убирайтесь". Це їх шокувало.

Після цього один із них вирішив перевірити підвал. Побачив, що все так, як я казала, – подруга з дитиною і моя мама. І тут дівчинка видала: "Какой прекрасный сегодня день". Це було смішно – така разюча зміна у її висловлюваннях.

Росіянин захотів побесідувати. Запитав, чому я така нелюб'язна. Відповіла чітко, що вони не гості, а загарбники. Він говорив фразами Соловйова. Казав, що якби вони не напали, то через три дні це зробили б ми. Тоді додав: "Потерпите еще немного. Мы дойдем до Киева, поменяем Зеленского, и тогда все будет хорошо". Це було смішно. Відповіла, що в нашій країні все вирішує не президент, а люди. Через це ми абсолютно різні народи.

Коли він почав говорити про російську армію, я розізлилась і перейшла на підвищений тон. Не могла змовчати, що вони кидають бомби по цивільних об'єктах і вбивають людей. Потім він сказав: "Че ты такая дерзкая? А что будет, когда я твоему отцу колени прострелю?" Я відповіла, що розмовляє зі мною, тому нехай стріляє в мене. У нього відібрало мову. Вийшов і повідомив своїм, що в нас немає чого брати. Вони пішли з порожнім пакетом. Ще й повернули ключі від моєї машини.

У будинках, де не було господарів, окупанти знищували все. Їх переповнює злість до того, що в нас є. У знайомих побили плазмові телевізори, акрилову ванну, розстріляли стіни. Сусідка розповідала, коли до неї зайшли буряти, то здивувалися, що в неї два унітази – на першому та другому поверхах. А в нас запитували, чи це місто, й були вражені, що в селі є електрика й асфальтовані дороги. Їхній шаблон рвався від того, що ми живемо заможно.

У селі під час блокади вижити легше, ніж у місті. Звісно, всі бідкалися, що немає хліба, але в кожного є погріб із картоплею. У нашому селі було зерно й доступ до млина. Більшість має пічки на дровах чи буржуйки. Це дискомфорт, але краще, ніж нічого. Звісно, доводилося мерзнути, бо температура у приміщенні була 9–12 градусів. Але ми ходили в лижних костюмах і за три тижні окупації звикли до холоду.

Навчилися рахувати секунди до перезарядки гармат. Знали, що перед переміщенням техніки російські терористи гатять у всі боки без зупинки. В останній день, коли орки відступали, обстріл був щільний. Тоді нарахувала 130 одиниць техніки, що йшли лише з одного села.

Шансу виїхати зеленим коридором не розглядали. Бачили, що гармати цілять саме по них. Був страх, що прийдуть перевіряти паспорти та звіряти зі списками фільтрації. Знали, що, найімовірніше, ми там є.

Нам пощастило залишитися живими. Розуміла, що тер­оборона в селі – це поганий варіант. Коктейлі Молотова також не підходять. Їх треба кидати згори, а це краще робити в міських умовах. У нас п'ятьох людей, які виходили проти агресорів із коктейлями Молотова, вбили першого дня, а їхні будинки спалили.

Росіянам допомагали місцеві наркомани чи алкоголіки. У нашому селі разом із ними ходила неблагополучна пара. Вони здавали військових і людей із тероборони. Після звільнення села зрадників одразу затримали місцеві та передали їх у поліцію. Детектора брехні вони не пройшли.

У нашому селі загинули 22 людей. Їх знаходили зі зв'язаними руками, в когось були відрізані голови. За два тижні після звільнення села знайшли шістьох убитих у водяній шахті.

Коли Київщину звільнили, я насамперед поїхала скупитися. Радили зробити це сусідам, але вони сподівалися, що в магазин привезуть продукти. Тільки встигла повернутись із закупів, як оголосили комендантську годину на 10 днів.

Під час зачистки знайшли багатьох росіян. В одній хаті було п'ятеро, а в іншій – семеро. Дехто каже, що вони напились і пропустили свій відхід. Інші вважають, що хотіли заховатися, щоб залишитися в Україні на постійне проживання.

Важко робити будь-які прогнози. Зараз війна нагадує шахівницю. Окупанти захоплюють п'ять населених пунктів, ми стільки ж відбиваємо. Вірю в нашу перемогу, але все залежить від того, яке нам дадуть озброєння.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×