У селі Мерва живуть 30 холостяків
Село Мерва засноване 1545 року. В ньому живуть 560 людей. Є школа, сільрада, дитячий садок, будинок культури та два продуктові магазини. Від села однакова відстань до Львова, Рівного і Луцька: автобусом їхати близько 3 годин.
Більшість мервинців займаються сільським господарством – тримають корів, свиней, птахів, бджіл. Чимало жінок на заробітки їздять до Польщі й Італії, чоловіки – у Росію та Білорусь. Третина населення належить до євангелістів. Усі мають родини. Пару беруть лише зі своєї секти.
Цього року місцевий школяр Андрій Журавель став найкращим учнем області. Склав зовнішнє незалежне оцінювання з біології на 200 балів. Із цього ж предмета здобув бронзову медаль на Міжнародній учнівській олімпіаді у швейцарському Берні. Його нагородили президентською стипендією.
Серед місцевих жителів – 30 неодружених чоловіків, яким за 35 років.
Понад 30 відсотків мервенців на останніх виборах президента голосували за Віктора Януковича
– До Мерви ходять автобуси, але тілько по п'ятницях і неділях. Сьогодні шо? Понєдєльнік. То вам не повезло, – на дорозі біля Берестечка зупиняється біла "Волга". Водій у червоній спортивній куртці пропонує підвезти до села Мерва Волинської області Горохівського району. Просить 25 грн.
– Та тут тільки 5 кілометрів, – торгуємося.
– Дєвчонки, шось не нравиться, то ідіть пішки, – у чоловіка червоніє обличчя.
Погоджується на "двадцятку". На задньому сидінні відкидає порожні пластикові півторалітрові пляшки з-під мінеральної води. Дорогою мовчить.
У Мерві живуть 30 холостяків. Під'їжджаємо до сільської ради в центрі села. На порозі сірого облупленого будинку з прапором стоїть голова села Юрій Томащук, 45 років, та двоє дільничних інспекторів. Обговорюють місцеву сім'ю. З розмови зрозуміло, що родина – неблагополучна, батьки люблять випити. Бачать нас, замовкають.
– Дайте їм попередження. А як не поможе, тоді вже жостче будете говорити! – Юрій Олександрович кричить у спину міліціонерам.
Кажемо, що шукаємо холостяків.
– У Мерві на рік по два-три весілля гуляємо, – сільський голова перебирає пальці на руках. На щоках грає рум'янець. – Але все одно холостяки є. Не говорю вже про тих, у кого жінка померла чи поїхала в Італію. Можу підвезти, показати.
Сідаємо на заднє сидіння старого синього Audi. У неприкритому багажнику видно кольоровий пакет з літровою пляшкою горілки.
– Мене на ювілей запросили. 50 років колєзі, треба піти поздоровити. Тому трохи спішу. Перше, певно, до Сороки поїдемо. Він – найстарший. Зі Степаном разом робили на підприємстві. Він – елєктрик, я – інженер. Файний чолов'яга. Порядний, робітний, точний. Усе випрано, але без обновок. Видно, не любив тратити гроші. Розказував, що економити треба. На роботу приходив ще в армійських кірзаках. І завжди хвалився, що нині їх підлатав, а вчора зашив. По-моєму, він досі в тому взутті ходить, – час від часу Юрій Олександрович повертається до нас. Кожні 20 метрів потрапляємо в ями на розбитій дорозі.
Не помічає КАМАЗу, що їде назустріч. За секунду нашу машину зносить із дороги на узбіччя. Голова різко вивертає кермо. Знову опиняємося на трасі. Водій КаМАЗу сердито сигналить.
– Ситуацію рятують окремі багатодітні сім'ї. А так би, хтозна, чи було б село. Привичка не женитися межи хлопами пішла здавна. Живемо на межі зі Львівською областю. Колись вона була під Польщею, а ми – під австріяками. Ми – православні, а там – католики. Мішати віру не дозволялося, тому хлопи не женилися. А тепер їм просто так добре. Ті, що нежонаті, виглядають молодше від ровесників. Не п'ють, живуть довше.
Проїжджаємо повз худого зігнутого чоловіка, на вигляд йому років 40. Везе в інвалідному візку жінку. Щось їй шепоче на вухо. Юрій Томащук сигналить.
– Дай Боже, Вано, – кричить у прочинене віконце. – Де мандруєте?
– Просто гуляємо, – відповідає чоловік.
– Цей Іван також холостяком був. Як хто вмре, при покійникові Євангеліє читає. Жінку собі недавно знайшов, десь аж по інтернету. Вона – зі Східної України. Інвалід. Він її так полюбив, що ходить коло неї, годує. Ото почуття! Сам уважаю!
73-річний Степан Сорока пензликом підфарбовує білою глиною стіни вапняної хати. На плоті-сітці ліктями сперлася молода чорнява жінка в червоному плащі. Помічає нас, втікає за хату на дорогу.
– Здоров, Стьопа! Диви, то ти вже маєш когось, а я всім розказую, що холостяк такий завидний! – кричить зі стежки голова.
– А ти ніби не знаєш, що сам ніколи не буваю. То єдну маю, то другу. Всі до мене йдуть, – обтирає руки брудною спецівкою. – Та то ця, із соцпраці. Часто приходить до мене.
– А чи одна до тебе приходить, – сміється голова. – А ти всьо вовк-одиночка. Дивися, яких я тобі привів.
Степан Сорока міряє нас із ніг до голови. Знову береться за пензля.
– Я живу для себе, і мені харашо. Люблю молочко, м'яско – плекаю кабанчика Ваньку. Маю вулики, – повільно обертається до пасіки за хатою. Там вісім старих давно не мальованих вуликів. – Я медом торгую. Для декого могу за 60 гривень літру продати. А так 70–80 беру.
Просимо напитися. Неохоче веде до хати. Підлога в коридорчику чисто вимита. На вішалці складений верхній одяг: куртки, спецівки, фуфайка. Під нею – дві коробки з-під взуття. Господар бере їх, витягає книжки про бджільництво та старі армійські фотографії.
– Де тут я? Пізнаєте? – підморгує. – Так, оцей, молодий високий. Нічого такий, правда? – на фото чорнявий юнак у флотському тільнику.
Веде на кухню.
– Коли ще молодий був, електриком работав. Так зустрічався з одною. Вона тєлєвізор включила, сама задніцею до нього обернулася й газету читає. То ж яка неекономія! З такою ні до чого не доробишся, – рукою зі столу змітає крихти хліба. – Мої жонаті ровесніки гірше виглядають, на здоров'я піднепали. Дехто навіть умер. А мені нічого не бракує – нерви спокійні. Дєвочки, у мене ще є черевики, в яких з армії прийшов. Усі сміються, що там латка на латці. Нехай, аби в ноги було тепло. Не понімаю тих, хто кожного року по черевики на базар їздить. Ходіть надвір, там тепліше. В хаті не палю ще. Шкода газу. Можете собі винограду скубнути.
– Ой, та то оцет, – кривиться Юрій Олександрович від ягід. – Завтра до тебе приїду, виноград зірвемо. Поставимо вино на зимові свята.
– З Богом, з Богом, – господар швидко закриває на колодку дерев'яний пліт.
– А зараз до таких поїдемо, що чорт голову з ними зламати може. Всьо на мене жалоби пишуть, – каже війт.
У мурованій цегляній хаті живуть брати 66-річний Василь та 65-річний Микола Дергаї. Молодший березовим віником мете опале листя на довгому заасфальтованому подвір'ї.
– Работать надо, ребята, а не з бабами кувиркаться, – регоче, видно рідкі дрібні зуби, багато золотих. – Одна сьогодні приходила. Під оком – фінгал. Каже, із воза звалилася. Я її не прийняв. Мені надо, аби жінка красіва була, фігурку мала. З братом недавно маму поховали. Вона все хотіла, аби невісток привели, але шось не везло нам. Жєнщіни пішли, шо тілько грошей хотять. У мене з 1974 року "Жигулі" є. То, буває, їду по трасі, а вони при дорозі стоять, себе продають. І приведи таку до хати!
Десяток індиків скачуть на купи листя, воно розлітається по двору. Молодший Дергай кидає в індиків віник, ті розбігаються. Приставляє долоню до чола. Дивиться, чи не зірвалася корова на полі.
– То наша корміліца. А так би ноги протягнули. Ми з братом довго думали й рішили: хату нікому оставлять не будемо. Нехай по нас державі зостанеться. Якщо Янукович нам не помагає, то ми йому поможемо, – береться за віник. – У нас усе поміняти треба. Я б за сталінську шинель голосував. Бо тілько вона той бардак може розігнати. Владу треба мінять. Від сільського голови почати, а Януковичем закінчити.
На подвір'я заходить чоловік у військовому камуфляжі та брудних джинсах. Від нього тхне стайнею.
– Он і Васька. Ходив сусідам гній накидати. Він всьо життя людям гній накидав та возив. Жінки від нього утікали. Дурні ж – не знають, що де не смердить, там і не пахне, – молодший Дергай хапає старшого за лікоть.
Той вириває руку, йде до хати.
– А нащо мені була та женячка? – біля дверей каже Василь. Ковтає слова, тому важко зрозуміти, що говорить. – Народили би спиногризів, і що з ними робити? Де потім їм роботу шукати? Тільки проблєм би собі наробили.
Біля хати розвертається:
– Я – на роботу. Прийду, як тих не буде, – киває на нас і голову.
із сусідньої хати виходить 80-річна Віра Михайлівна, спирається на палицю. Мешкає з сином-холостяком 51-річним Михайлом Панасюком.
– Віра Михайлівна, дай Боже! Як здоров'я? Ваш син удома? – гукає сільський голова.
Жінка махає рукою, аби заходили.
– Мішки зараз нема, пішов на роботу. Працює неофіційно, коли закличуть. Чогось не має долі моя дитина. А він такий ласкавий, – Віра Михайлівна говорить тихо, рукавом куртки витирає почервонілі очі. – В армії його в Афганістан забрали. З жінками не складається. Мав одну дівчину: спочатку хотіла його, потім – ні. Вийшла заміж, а він так і не женився. Все життя її любив. Зо два роки до нас приходила одна із сектантів, на них "штунди" кажуть. Помила посуду, попорала. Все його вмовляла приймати її хрещення. Він казав, що людина має одне хрещення, а не два.
У сінях сірий кіт лізе на стіл.
– Псика, псика, який наглий, – махає хазяйка палицею. Кіт тікає на вулицю. – Не раз вечором сядемо, а Мішка бідкається: "Чого я не женився? Може, з інтернату дитину взяти, вигледіти". Думає, його ніхто не хоче, бо афганець. Має трошки нерви зрушені. Через дрібницю знервується, за кілька хвилин йому то проходить. Раджу: зараз женися. Бери з дитиною. Має машину, йому як афганцю дали. А ви, дівчата, заміжні? Може, кого знаєте, що незаміжня, то дайте знати.
– Вітя Сай – такий чоловік, що треба, – Юрій Олександрович позіхає за кермом. – Трактористом був. Чув, що якусь собі жінку тепер підшукав. Вона наче з дитиною прийшла. Але чия то дитина, невідомо.
Чоловік живе на околиці. За високою металевою огорожею під гаражем викладені кілька мішків картоплі. Біля них порається 50-річний Віктор Сай.
– Здоров! – Юрій Томащук тягне праву руку.
Сай невиспаний, від нього чути алкоголем. Брудні штани – завеликі, спадають. Наступає на них розтоптаними чорними черевиками без шнурків.
– Нормально живу, жінку вже маю. Всьо отлічно в мене.
Під порогом літньої кухні розкидані дрова. У великій мурованій хаті на вікнах чисті тюлі. На підвіконнях цвітуть вазони.
– Тонька, ходи, тут питають про мене, – господар знімає капелюха.
– Що, що питають? – чути жіночий тонкий голос.
Із літньої кухні вибігає повна жінка, на вигляд років 45, у чорних лосинах та чоловічій картатій сорочці. Бере до рук по картоплині. Біла хустина спадає на очі.
– Оп'ять голова приперся. Він най про себе, сволоч, розкаже, з ким і як поза бар волочиться. Ти що, Вітька, дебіл? Ти маєш жінку, дитину. Який ти в сраці холостяк? Ти вже всьо, що треба, маєш, – кидає картоплю в мішок. – Придурок чи що? Нащо комусь щось розказувати. Женщина в тебе є? Є! Діти маєш? Маєш! Що, може, хоч розказати, скілько ти раз мене за ніч береш?
Віктор вгинає голову й перев'язує мотузками мішки.
– Бідний Вітька, ото попав, – бурмоче голова під ніс дорогою. – А такий чоловік був, доки жінки не було. Добряга.
На автобусній зупинці чекаємо з жінкою, на вигляд років 35, називається Галиною. На голові рожева з жовтими квітами хустина. Біля правої ноги два великі пакети з яблуками.
– Їду в райцентр на базар. Може, яку копійку зароблю. Бо в нас у Мерві з роботою проблємно, як і з хлопами. Їх ціла купа, а вийти замуж нема за кого. Більше гроші свої люблять, ніж бабів, – дзеленькає в кишені куртки копійками. – Колись з одним із наших дєло мала. Най ліпше сама все життє буду, ніж із таким. Я йому мала і попрати, і зварити, і попрасувати. Як попросила колготки купити, сказав, що ще не заслужила. Три місяці до нього ходила. Думала, нормальний мужик, хату має велику, і господарки трохи, то би-с мо ся разом крутили. Але такий уже скупий, що не витримала, – витягує з сумки яблуко, гризе. – Вітьку Сая знаю, нормальний мужик був. Його в селі ворожбитом називають. Мамка мала якийсь дар, ніби йому передався. Ото знайшла його баба така, що ще гірша відьма, ніж він. Заправляє ним усюди. Тоті брати і Сорока – нежонаті, бо трохи скупі. Микола машину "сімьорку" має, але Ваську в неї ніколи не бере. Той пішки за ним ходе. А Степан страшні грошества має. 80 тисяч позичив одному в селі. Економить на всьому.
Галина зупиняє зелені "Жигулі". За кермом немісцевий широкоплечий чоловік. Сідаємо в машину, Галина – біля шофера. Той просить із трьох 20 грн. На автостанції "Берестечко" Галина виходить із машини перша. Не платить і не дякує. Даємо "двадцятку".
– Щасливо, – каже водій і крутить у руках купюру.
1 
1
Коментарі