"Путин – уважаемый в мире человек. Правда, его пытаются не уважать, но ему совершенно наплевать"

 

Чим живуть і про що думають москвичі

Посеред пішохідної вулиці Старий Арбат у центрі Москви майорять два українські прапори. За ними знаходжу Український культурaний a, відкритий 1993-го, та ліворуч від нього – крамницю з вивіскою "Украинская книга". Вона працює з 1930-х. Всередині за прилавком жінка, на вигляд років 45. Це – ­Галина Ширіна. Вбрана в українську сорочку, на зап'ясті лівої руки – гумовий ­жовто-блакитний браслет. На полицях – з десяток видань Тараса Шевченка, глиняні горщики й чашки. Тишу перебиває "Рідна мати моя", що звучить по радіо.

– Почему так мало украинских книг? – запитую.

– Издательства третий год не дают их без денег, под реализацию. Раньше давали, полки забиты были. Заказов – полные руки. А денег нет, чтобы наперед закупить. Хотя это единственный магазин в европейской части России, где продают украинские книги. Берут, в основном, на подарок. А так сюда кто угодно заходит. Что придумал, по телевизору увидел, то и крикнет. У меня же здесь охраны нет.

Кажу, що з України. Галина усміхається, переходить на українську.

– Навіть не уявляєте, яка сила ЗМІ, – говорить. – Сім'ї розлучаються, родичі одне з одним не спілкуються тільки тому, що хтось із них живе в Росії. Хоча те, що російські телеканали показують, то таке вони про нас розказують останні років сім. Коли Україна виграла золоті медалі на Олімпіаді, всі шоковані ходили: "Откуда они взялись, эти украинцы? Кто они вообще такие? Ещё сидели на трибунах с желто-голубыми флагами". Підґрунтя до цієї ненависті тут готували давно.

– Як українцям живеться в Москві?

– Москва – це країна в країні. Зар­плати починаються від 20 тисяч рублів (8,4 тис. грн. – "Країна"). Я 25 тисяч (10,5 тис. грн. – "Країна") отримую. Це мало. 3 тисячі витрачаю на проїзд – ­електричка і метро. 7 тисяч іде на продукти. Решту віддаю старшому синові – допомагаю орендувати житло. Платить 22 тисячі (майже 9 тис. грн. – "Країна") за однокімнатку на околиці міста.

 

– Громадянство зберегли?

– Змушені були відмовитися, хоча Росія дозволяє мати подвійне. Але не українське. Українцям у школі навіть не хотіли робити щеплення. Я за спеціальністю – вчитель української мови й літератури. Але в Москві українських шкіл нема й не буде. Як тільки заходить мова про те, щоб вкласти гроші, – усі українці десь зникають. Он азербайджанці недавно відкрили культурний центр. А українці? Не чула жодного випадку, щоб своїм допомогли. Хоч їх у Москві повно.

– Давно в Україні були?

– Торік зібрала трохи грошей, то тричі їздила. Я родом із Херсон­щини. Родичі там живуть. Потім на Західну Україну ще поїхала. ­Дорого: квиток на поїзд в один бік – 4 тисячі рублів (1,7 тис. грн. – "Країна").

До магазину заходить молодий чоловік у рваних джинсах. Просить показати "Кобзар" за 438 рублів. (183 грн. – "Країна"). Чоловік, виявляється, родом із Кременчука на Полтавщині. У Москві мешкає 20 років. На життя заробляє співом.

– Я не змінив громадянства, – каже. – Це для мене дуже важливо. З початком війни часто думаю, що варто їхати геть звідси. Тисне все психологічно. Не дай Боже десь скажеш, що з України – всьо, вже фашистом обзивають. І це ж я працюю з інтелігенцією, культурними людьми.

– Вот украинцы просят у Путина – помогите. А сами что вытворяют? В Европу хотят. Так у них денег просите, – каже жінка на вигляд, років 60.

Зустрічаю її на Москворецькому мосту, що сполучає береги Москви-ріки. Тут 27 лютого застрелили одного з лідерів опозиції Бориса Нємцова. Метрів із 20 бетонного парапету встелені живими квітами.

– Ну, так же нельзя. Была нам должна Украина 30 миллиардов долларов (наприкінці 2014 року Росія надала Україні кредит на $3 млрд. – "Країна"). Так Янукович сбежал вместе с деньгами. И кто теперь нам их отдаст? Злы мы через это на украинскую власть и на украинский народ. Так устали от этого всего. Мира хотим.

– Мира? Это же не на вашей земле война.

– Извините, а вы еще хотите, чтобы мы воевали? Мы сейчас 70 лет фашизму отмечаем для чего? Всех раздражает, что этих ополченцев везут к нам лечить. Чего вы их сюда везете? Везите в Раду, пускай их там лечат. Или пособия беженцам по 800 рублей (335 грн. – "Країна") платят каждый день. А нам из-за этого пенсии не поднимают. Каждый день по телевизору показывают, как на Донбассе живут, как пьют, как им тяжело. Зачем оно нам? Мы что лучше живём? Показали бы, что у нас нет сельского хозяйства, даже семян нет. В Белоруссии и то лучше. У нас вся провинция – в нищете. Если и есть какой-нибудь фермер, то его просто задавят.

Хвилин за 15 ходи від Москворецького мосту – Державна Дума. Перетинаю Болотну площу, де проходять антивладні мітинги. Тут фотографуються зо три десятки китайських туристів. Перед центральним входом до парламенту – відгороджена парковка на сотню місць. Переважають чорні Toyota й Audi. У кожній сидить водій. Депутати – на засіданні.

Дума огороджена 3-метровим металевим парканом. Всередину пропускають повз металошукач. Поблизу стоїть лисуватий чоловік. На шиї в нього висить великий плакат із написом "Требую пересчитать валютные кредиты в рубли".

– Депутаты обращают на вас внимание? – цікавлюся.

– Один только подошел. Остальные проходят мимо, как будто меня здесь нет. Но и не проганяют. Если бы здесь толпа стояла, человек хотя бы 10, уже бы расчистили. – Хочу, чтобы пересчитали валютную ипотеку в рубли. Когда в 2008-ом брал кредит на квартиру, рубль стоил 23 за доллар. А сейчас – 62. Столько переплатил, что хватило бы корабль купить. Законопроект уже есть. Непонятно, когда будут голосовать. В Украине, кстати, такая же проблема. Хотели пересчитать из доллара в гривны, но, видимо, зажали. Вообще-то у вас знаете чем зашибись? Что можно выйти с ­протестом на улицу и не получить за это дубинкой по голове.

Дістаю з рюкзака фотоапарат. Прошу дозволу сфотографувати москвича на тлі Держдуми.

– Да-да, фотографируйте. Покажете дома, что у проклятых москалей тоже можно выходить на протесты. Правда, только по одному, – регоче чоловік, піднімаючи догори два пальці літерою "V" – знаку "перемоги".

– Не понимаю, как мы могли допустить такое. Это же власти делят деньги, а нам-то что, простым людям, делить? – говорить білявка 45-річна Оксана.

20 хв. іду з нею до метро "Воробьевы горы" неподалік центру міста.

– В мире всю жизнь Россию ненавидят – из-за больших территорий, – каже Оксана. – А у вас это все финансирует Америка, хочет разжечь войну.

– А если она непричастна?

– А кто? Путин? Тогда почему война была в Югославии? Сирию и Сербию почему разгромили? Тоже Путин? Его тогда даже у власти не было. Путин – уважаемый в мире человек. Правда, его пытаются не уважать, но ему совершенно наплевать. Умный, выдержанный, умеет грамотно сказать. Вот какие мозги у человека! Когда он с Порошенко разговаривал, их вдвоем даже боялись оставить. Потому что своей харизмой Путин способен кого угодно убедить. А Порошенко даже не нашел бы что ответить.

– Что же в День Победы никто из мировых лидеров к нему не приехал?

– Когда сейчас говорят, что это Украина победила Гитлера, хочется сказать: жалко, Гитлер не истребил какую-то нацию, чтобы они лишний раз рот не открывали. То, что не приехали – ладно. А то, что нацизм возрождается в Украине и в Прибалтике – это важно. Кстати, недавно узнала, что в Прибалтике населения всего 6 миллионов, вся молодежь уехала в Европу. И кому она будет нужна со своим молоком? То есть сельским хозяйством. А Америка? Это же диктатура. Если задержат вашего пьяного несовершеннолетнего ребенка за рулем, то посадят вас, а не его. Какая это демократия?

– А кого должны посадить, если ребенок несовершеннолетний?

– Кого-кого? Сам же сел за руль пьяным – пускай и отвечает за свои поступки сам.

Метрів за 100 від метро "Воробьевы горы" є оглядовий майданчик. З нього видно пів-Москви. В полі зору – п'ять сталінських висоток із семи у місті. Шоста – просто за спиною. Це – головний корпус Московського державного університету. Тут розташовані механіко-математичний, географічний та геологічний факультети.

О 15.00 біля університету прогулюється лише молода пара. Сергій пультом управляє дитячим літаком. Його дівчина Анна родом із міста Білгород, неподалік кордону з Україною. Обоє закінчують останній, шостий, курс механіко-математичного факультету МДУ.

– Кто здесь только не учится – и с Казахстана, и с Украины ребята, китайцев полно. Но с началом войны многие украинцы уехали. На потоке осталось два-три человека, – говорить Анна. – Здесь не так уж и дорого учиться. Под 200 тысяч в год (84 тис. грн. – "Країна"). В Белгороде – вдвое дороже. Мы уже аспиранты, у нас стипендия – 6 тысяч рублей (2,5 тис. грн. – "Країна"). А у обычных студентов – полторы тысячи (628 грн. – "Країна"). Многие подрабатывают репетиторами математики. Вуз наш этим ценится.

– Как молодёжь воспринимает натянутые отношения между нашими странами?

– Студенты новости не смотрят. У нас в общежитии ни у кого нет телевизора. Все давно поняли, что там врут, – каже Анна.

– На х… й ты мне говоришь: проехали? Что теперь мне делать? Вези меня обратно, бл… дь! – верещить на водія-узбека повновидий чоловік на передньому сидінні маршрутки. Повертаюся нею в центр міста. З вини водія чоловік проїхав свою зупинку. – Такому тупому, как ты, только в метро ездить.

– Не говори мне так, – тихо захищається узбек.

– Что ты сказал? По еб… лу хочешь? Иди на х… й в свой жопосранск, – чоловік грюкає дверима.

– И так повсюду. Особенно часто маты в метро слышишь. Какой ужас, – каже жінка з сидіння біля вікна.

56-річна Олена Петрівна – репетитор російської мови й літератури, корінна москвичка.

– Этих из Узбекистана и Таджикистана у нас полно. Работают дворниками. Москвичи на такие работы не хотят идти, – розповідає жінка. – Но больше бойтесь медиков ихних. Дипломы покупают, по-русски плохо говорят. Все больницы заполонили. Русские врачи уходят в частные клиники. Лучше сразу спросить фамилию и имя доктора. Если слышу какой-нибудь Абдурахман или Самбулин – не пойду.

×