"Прошу касирку говорити українською, а вона вперто своєї. То я швергицьнула на стіл решту"

Лариса Ніцой вимагає обслуговувати її українською

Із Ларисою Ніцой домовляємося зустрітися у ресторані "Мафія" в центрі столиці. Однак напередодні змінюємо місце розмови на кав'ярню на вул. Богдана Хмельницького.

– Чоловік каже, що в "Мафії" обслуговують російською. Не хотілося б починати ранок із прохань розмовляти українською і вислуховувати відмови, – пояснює Лариса Миколаївна.

– Днями була в кількох київських школах. Розробила серію уроків. Проводжу безкоштовно. Спілкуюся з дітками на різні теми – про історію, літературу, зацікавлюю читанням. По обіді їду в одну із шкіл Боярки, – зустрічає Лариса Ніцой у кав'ярні.

Діти зараз стали читати менше?

– Діти читають. А те, що сидять постійно в ґаджетах – вина дорослих. Кілька днів тому в метро бачу матусю з грудним немовлям. Ще не ходить, але вже усвідомлено сприймає світ. У метро дитині стає скучно. Мама мала б їй на вушко описувати навколишній світ: "Дивися, оце люди, а це – двері", називати нові слова. Замість цього вона витягує телефон і вмикає мультик. Щоб мале не заважало.

Ми, дорослі, забембані проблемами, закриті. Нам самим потрібна розрядка. Її можна знайти в родині, граючись у читання. Наприклад, поставте перед дитям тортик і організуйте "солодкі читання": прочитав абзац чи сторінку – і можеш вкусити торт без рук, замурзавшись. Ви теж робите це почергово з дитиною.

Раніше була традиція збиратися родинами за вечерею й обговорювати книжки. Вона зникла. В сім'ї треба повертати читання як приємне і модне спільне проведення часу.

Ви написали "Непереможні мурашки" – казку про АТО. Як потрібно розповідати дітям про війну?

– Із дітьми треба говорити про все. Тільки подавати в формі, що відповідає віку.

Якось їхала з таксистом – колишнім атовцем. Зрілий чоловік, має внучку. Каже, береже її, не розказує, що стріляв у когось. "Ми ворогів карали – закривали у темній кімнаті, щоб вони подумали", – так говорив онуці. Вона каже: "Дідусю, ти що, вважаєш мене маленькою? Ти ж, мабуть, усіх їх з автомата постріляв!" Страшні речі діти бачать легко.

 

Коли ви почали писати для дітей?

– Коли викладала українську в школі від чавунно-ливарного заводу в селищі Нове в межах Кіровограда (нині – місто Кропивницький. – Країна). Туди колись багато дітей ходило, були навіть класи з літерою "Ж". Потім завод зупинився. Cелище накрило безробіття.

1991-го почала писати розповіді для своєї дитини. Доня народилася в час розпаду СРСР. На полицях усе зникло, книжок не було. А вона мені – читай і читай. Писала і для своїх учнів, бо на уроках не вистачало сучасних текстів.

Через вісім років учителювання переїхала в Київ. Мого чоловіка запросив на роботу В'ячеслав Чорновіл. У цей час якраз грянув розкол Руху. У В'ячеслава Максимовича настали тяжкі часи. Молодіжне крило висунуло претензії: "Інші партії заробляють на виборах, беруть від олігархів гроші, а ви не робите цього".

Чорновіл збирався іти в президенти. Організували розкол партії, щоб не міг висунутися від неї. Коли стало зрозуміло, що партія склеїлася і В'ячеслав Максимович усе ж балотуватиметься, поставили на дорозі КамАЗ (В'ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі під Борисполем. – Країна).

Десять років пропрацювала в партійних структурах. А потім вирішила: баста. Не можу більше дивитися на Верховну Раду, на це притворство і продажність. Звільнилась і пішла додому. Там сіла за свої книжки.

За останні три роки в Україні з'явилося сильне громадянське суспільство?

– Змінилася свідомість людей. Ми почали розуміти глибинні речі, реальні причини зла в державі. Суспільство випереджає у своєму розвитку владу. Громадяни підштовхують своїх лідерів, як воза під гору.

Як приклад – подані у Верховну Раду законопроекти про мову. Якби на те воля політиків, вони б і досі не піднімали мовного питання. Два роки теперішня Верховна Рада мовчала про цю проблему, наче її не існує. Врешті ми не витримуємо і запускаємо хвилі в соціальних мережах. Батьки починають вимагати викладати у школах українською мовою предмети, які викладають російською. А законодавча база не готова. Суспільство взяло депутатів за шкірку: сідайте і пишіть нарешті цей закон.

Чому ситуація в країні досі катастрофічна?

– Не тільки тому, що в цьому зацікавлена Росія. Не треба мати ілюзій щодо європейських держав. З одного боку, вони зацікавлені у мирній Україні. А з другого, для чого їм міцний розвинений сусід? Їм треба, щоб ми приїжджали, мили їм унітази, будували дороги. Щоб і далі працювали на них.

2020 року очікується початок фрагментації Росії, за прогнозом американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor. Зміститься геополітичний вектор і особливої ваги набудуть Польща, Румунія й Угорщина. У прогнозі написано: ці країни захочуть поставити перед Києвом питання про повернення їхніх територій, які відійшли до України після Другої світової війни.

Можна сказати: маячня. Але на Закарпатті багато шкіл з угорською мовою навчання. 68 відсотків їхніх випускників не володіють українською, за даними Міністерства освіти. Приїжджаємо в Берегове. Бачимо багато угорських вивісок, фінансовані Угорщиною культурологічні заходи, відремонтовані її кош­том дороги. Подруга нещодавно сказала, що хотіла там поселитися в готелі. То українською її вже не зрозуміли. А уявімо, що через кілька років на Закарпатті хтось захоче провести референдум, як це було в Криму і на Донбасі.

Ми з активістами надіслали листа президенту України з проханням скликати Раду національної безпеки та оборони і розробити план дій щодо убезпечення від подібної ситуації на західному кордоні. Отримали відписку.

Яких заходів варто вжити?

– Посилати туди вчителів української мови, підвищувати їм зарплатню, забезпечувати житлом. Міністерство культури може організувати там українські бібліотеки, привозити вистави.

У деяких населених пунктах на Закарпатті висять два прапори – український і угорський. Тільки сірника не вистачає.

У ратифікованій нами Хартії про національні меншини говориться: всі вони повинні інтегруватися в суспільство через оволодіння державною мовою. У гаазьких рекомендаціях заборонено створювати сегреговані школи для меншин, бо це заважає дитині влитися в суспільство і призводить до сепаратистських настроїв.

У Франції національні меншини навчаються французькою, у Німеччині – німецькою, в Латвії – латвійською. Школою для меншин у Канаді вважається така, де лише два уроки викладають їх мовою.

Як довго очищатиметься наша влада?

– Обираємо таку владу, бо мало читаємо. Саме читання виробляє критичне мислення. Його відсутність не дозволяє відрізнити брехню від правди. Ми думаємо серцем, ведемося на емоції – і на них вправно грають політики.

Якщо дивимося українське кіно, читаємо українські книжки, то живемо в українському світі, мислимо нашими категоріями. Якщо в Україні читати переважно російські книжки і слухати російську музику – російський світ проникає в людину. І коли настає момент істини, вона вибирає те, що їй ближче.

Не треба вигадувати велосипеда. Знайома працює юристом в Англії, каже: "Нам, в Україні, як трієчникам, треба просто взяти європейські закони і списати".

У Європі всі вивіски, афіші в кінотеатрах, меню в ресторанах – державною мовою. Кажу їм: "Які ви свідомі й відповідальні". А власник ресторану сміється: "Якщо викладу меню недержавною мовою, то закрию свій заклад. Бо не зможу розрахуватися за штраф".

Ми апелюємо до свідомості: "Люди, майте совість! Де ваша культура?" Забудьте про совість, культуру і свідомість – запровадьте штрафи.

На кордонах держав Європи немає ні рову, ні шлагбаума, ні прикордонників із вівчарками. Просто бачиш табличку, що ти вже в іншій країні. Але є інші кордони – мовні.

Гостро відчула це в Чехії. Кордон із Німеччиною проходить по містечку. Половина його жителів говорять чеською і вивіски – чеські. А друга половина – німецькою. І немає змішування. Чия мова – того й територія, того й країна.

Нам втюхують, що українська мова буде не потрібна, бо "треба інтегруватися" і "ми йдемо в Європу". Але кожна європейська країна чітко окреслює: де моя мова, там моя територія.

Чоловік знайомої – німець. Вчить українську. З нього всі сміються: "Тобі ж вигідніше російську знати. Вона універсальніша". Він дивується, бо знає: в Німеччині мусиш знати німецьку мову.

Ви вже місяць відстежуєте, якою мовою обслуговують у магазинах?

– Скоро 30 років, як прошу обслуговувати мене українською. Раніше лояльно до цього ставилася: попросила, відмовили, "облизалася" та й пішла. Загострилося питання у зв'язку з війною проти нас Росії.

Місяць тому не витримала. Так дістала касирка. Запитала її, чи знає українську. Вона відповіла ствердно, але вперто своєї – продовжувала обслуговувати мене російською. Хоч я кілька разів просила робити це українською. У результаті я швергицьнула рештою, яку поклала на стіл касирка. Так, я проявила агресію. Але почекайте: скільки українці будуть ангелами?

Три дні ходила й думала, писати чи не писати про це у "Фейсбуку". Коли виставила, полилось багато бруду. Але почалася й хвиля обговорень. Люди стали розповідати про подібні випадки, як ледве до бійок не доходило. Замовчували це, а тепер прорвало.

Як ви особисто перейшли з російської на українську?

– Я народилася в райцентрі. В юності, коли потрапляла в якусь модну тусівку, комплексувала через свою українську. Мої батьки не бідували. Тато був начальником районного масштабу, мав службове авто, персонального водія. Влітку ми відпочивали на морі. Я вчилася в українській школі, але немодно тоді було бути українцем.

Просила маму, коли їхали до родичів у Київ: "Давай там будемо російською розмовляти. Мені соромно, що на нас оглядаються, коли говоримо українською".

У школі російською розмовляли доглянуті вчителі, а українською – ті, що сапали на городі. Перелом відбувся в інституті. Побачила, що всі викладачі, рафінована інтелігенція – україномовна. Це був перший шок.

Другий: із подругами в російськомовному Кіровограді бігали по магазинах і жартома зверталися до продавчинь українською. Вони перепитували: что-что? Нам це було смішно. Ну раз смішно, два смішно, на 23-й раз думаєш – та я ж українка в Україні, чому це смішно?

Потім мені дали почитати вірші Ліни Костенко. Я була здивована, що її 15 років не дозволяли друкувати. Не могла зрозуміти: чому?

Пам'ятаю, як читала книжку Миколи Жулинського "Із забуття в безсмертя" – про наших розстріляних і репресованих поетів. Жила з дівчатами в кімнаті. Вони спали. А я сиділа на вікні, дивилася на зоряне небо, плакала всю ніч. Запитувала небеса: "За що убили цих талановитих людей? Що вони вкрали, кого зґвалтували? Їхня провина тільки в тому, що думали по-українськи". Це було як відкриття паралельної реальності.

×