"Поїхала в чужу країну з 30 євро в кишені"

Мови мені були цікаві завжди. Англійську непогано знала зі школи – ходила до репетиторів, займалася самостійно. Фінансів у батьків було небагато, але навчання – моє і брата – було пріоритетом у родині. На це йшли останні гроші.

Самостійно у школі почала вивчати французьку й німецьку. Я мало гуляла, зате постійно сиділа з книжками. Коли вже в інституті з'являлися можливості поїхати на стажування за кордон, цього батьки не могли потягнути. Стала шукати програми.

2001-го з'їздила в Берлін як няня за спеціальною програмою для молоді. Жила у сім'ї з трьома дітьми. Завдяки цьому добре вивчила мову, плюс – ходила на курси. Зараз із жахом думаю, що поїхала в чужу країну з 30 євро в кишені. Але тоді моя цікавість перевищувала всі ризики.

Попри те, що народилася в містечку, завжди почувалася людиною світу. Зацікавлення іноземними мовами й літературою давало відчуття, що належу до багатьох культур одразу. Завжди почувалася своєю скрізь.

 

Після наших 1990-х Німеччина вразила: у родині було все, і горами. Стояли банки "Нутелли", і ніхто її не їв. Хоча не люблю цієї намазки, вона стала для мене символом вільного й забезпеченого життя. У Берліні все було цивілізовано, чисто, красиво. Це місто досі має особливе місце в моєму серці. 2004 року знову повернулася в Берлін, але вже як волонтерка. Працювала там із мігрантками з колишнього СРСР.

У Києві, в міжнародній фірмі з телекомунікацій, отримувала близько тисячі доларів зарплати. Але робота не подобалася, хотілося займатися наукою. Попутно продовжувала подаватися на стипендії в Європі. Так виграла одну – від Євросоюзу. Навчання на магістерці в Німеччині та Іспанії. 2006-го звільнилася. Всі були в шоці.

Навчалася два роки. Отримала диплом класу А – це як у нас червоний. Професори, які мене навчали, зіграли велику роль у моєму подальшому виборі. Я їм повірила.

В Україні не змогла б займатися наукою, фінансово себе витягувати і влаштовувати життя. А я люблю гарно жити.

Хотіла писати дисертації. Шукала місце в докторантурі в університетах Швеції, Норвегії, Данії, бо там це оплачується як повноцінна робота. Першими відповіли шведи. При їхньому університеті був Центр із вивчення країн Східної Європи. Я туди влаштувалася.

Прекрасна можливість – чотири роки займатися лише наукою. Моя докторська дисертація – про історичну пам'ять в Україні, як ми пам'ятаємо ОУН і УПА після 1991 року.

Перед заміжжям попередила чоловіка: для мене найважливіше – мої плани, розвиток, бажання та амбіції. Він виявився мудрим: "Ок, будемо жити з твоїми амбіціями". Діями він зумів переконати, що можна мати хороші стосунки і йти за своїми бажаннями.

Жінки, яка чогось хоче, не зупинити. Ця внутрішня свобода була в мене завжди. Думаю, це від мами. У неї ніколи не поставало запитання: робота чи родина? Вона не розділяла. І я перейняла це: я – особистість, жінка, мати, експерт у чомусь. Це все можна об'єднати.

Мій чоловік жив і працював в Україні. Час від часу мене навідував. Розумів, якщо хоче бути зі мною, то треба щось міняти. Через два роки переїхав. Ходив на мовні курси, потім мав програму – інтеграція у професійне життя. Якщо людина націлена працювати, то держава все робить, щоб можна було інтегруватися в суспільство.

Швеція вразила Толю, і з часом він став більшим її фанатом, аніж я. Його підкорило людське ставлення до життя. Тут не робота на першому місці, а все життя як воно є – з родиною, відпочинком, друзями. У деталях – це відпустка близько 40 днів. Працювати з 9:00 до 21:00, як в Україні, тут нечувано. Не треба за чимось гнатися, комусь щось доводити. Після 16:00 у коридорах офісів нікого не зустрінеш – усі з близькими.

2012-го я народила доньку Вероніку. Її поява – це один із найкращих досвідів ставлення країни й суспільства, який мені довелося тут відчути. У декрет обов'язково йдуть і батьки, хоч на два місяці. Зустрічала тут чоловіків, які із задоволенням ішли в декрет на пів року.

Заведено, що з дитиною можна ходити скрізь. У кінотеатрах є спеціальні сеанси для людей із малюками у візках, кімнати для годування. Але в кафе і магазинах немає кімнат розваг. Навіщо? Ви ж прийшли разом їсти. Тут таке правило: все скрізь робиться разом. Якщо в Україні дітей часто залишають на дідусів і бабусь, то тут такого майже немає. Люди старшого віку активні. Їм не до онуків.

Якщо у Швеції я ходжу в державні установи з дитиною, то на неї ніхто й не гляне. В Україні ми якось мали багато справ із документами. То нам прямо говорили: "Ви чого з дитям? Не могли вдома залишити?" І чергою ніхто не поступався, їм просто хотілося нас повчити.

Поки нам не дали громадянства, весь час переживала, що не подовжать дозволу на проживання і міграційна служба скаже: до побачення. Це ж завжди лотерея. Відмовляють навіть американцям, і людям доводилося кидати все і їхати, хоча мали контракти з роботодавцями.

Зараз живемо у Стокгольмі. Купили квартиру в моєму улюбленому районі, біля моря. Хоч би що стається, я виходжу і дивлюся на нього. Світ прекрасний. Жити в цій красі й розуміти, що ми самі досягли цього своєю працею, – це задоволення й гордість.

Займаюся наукою і викладаю. Веду багато курсів з історії – від часів вікінгів до сьогодення. Історію Швеції точно знаю краще за деяких шведів.

Хоча живу тут із 2009 року, ніколи не переставала бути українкою. Думаю і розмовляю вдома рідною мовою. Цього ніхто ніколи не забере. Я – людина мови й літератури, культури. На книжкових ярмарках скуповую валізи книг, які вийшли в Україні.

Люди з мого оточення постійно запитують про війну та російську агресію. Всі на нашому боці. Дивлюся, як трактують історію мої студенти. Молоде покоління має збалансованіший погляд. Оскільки я займаюся історією Східної Європи, це дає можливість допомогти шведам збагнути, в чому наша особливість. Вони починають краще розуміти нашу державу не крізь призму Росії, а саме суб'єктність України. Активно цікавляться Голодомором, історією Другої світової війни.

×