Ексклюзиви
Вівторок, 17 квітня 2018 12:28

Операція тривала 20 хвилин. Я лише раз глянув на пістолет – чи знятий із запобіжника?

Хірург Сергій РЯБЧУН двічі непритомнів від виснаження

Батько був терапевтом, дід – фельдшером. Я хотів стати юристом. Готувався до іспитів у Харківську академію. Але під час підготовки з репетиторами передумав. Пішов у медицину.

Після другого курсу в блоці інтенсивної терапії дитячого відділення виходжували 700-грамову дівчинку. Робив ін'єкції в вени на голові. Доглядали немовля, доки його вага не зросла до 2 кілограмів 10 грамів. Потім передали педіатрам.

Двічі непритомнів під час операції. Вперше – на п'ятому курсі. Шість годин оперували тяжке ураження підшлункової залози. Колеги встигли мене підхопити. Привели до тями. Помився, переодягнувся й продовжив оперувати. Вдруге це сталося теж від виснаження. Буває, за добу забуваєш навіть поїсти.

Найскладніша операція – аутотрансплантація. Коли беремо тканини пацієнта в одному місці й пришиваємо їх в інше. Повністю відновлюючи кровотік.

Існує хибна думка: коли щось відірвалося, його треба заморозити. Це те саме, що засунути живу курку в морозилку. А через дві години витягнути дохлу й змушувати квоктати. Була історія з молодою львів'янкою. На хлібозаводі їй відтяло праву кисть. Її поклали в пакет із холодною водою, обклали льодом. Потім переклали в контейнер для трансплантації вакцин, де температура мінус 10. Звісно, кисть не прижилася.

  Сергій РЯБЧУН, 40 років, хірург Київського міського центру пластичної мікрохірургії та хірургії кисті. Народився 20 серпня 1977 року в місті Благодарноє Ставропольського краю Російської Федерації. Згодом родина переїхала в Богуслав Київської області. Батько працював терапевтом у районній лікарні. Мати очолювала вище професійне училище сфери послуг. Закінчив Національний медичний університет імені Олександ­ра Богомольця. З 2002 року працює в Київському міському центрі пластичної мікрохірургії та хірургії кисті. Також оперує в обласному ортопедо-травматологічному центрі. За рік робить понад 1000 операцій. Має 36 авторських винаходів у галузі мікрохірургії. Прооперував 186 бійців АТО. Улюблена книжка – ”Американський снайпер” Кріса Кайла. Слухає український рок. Хобі – високоточна стрільба, ашихара-карате. Одружений. Виховує двох дітей
Сергій РЯБЧУН, 40 років, хірург Київського міського центру пластичної мікрохірургії та хірургії кисті. Народився 20 серпня 1977 року в місті Благодарноє Ставропольського краю Російської Федерації. Згодом родина переїхала в Богуслав Київської області. Батько працював терапевтом у районній лікарні. Мати очолювала вище професійне училище сфери послуг. Закінчив Національний медичний університет імені Олександ­ра Богомольця. З 2002 року працює в Київському міському центрі пластичної мікрохірургії та хірургії кисті. Також оперує в обласному ортопедо-травматологічному центрі. За рік робить понад 1000 операцій. Має 36 авторських винаходів у галузі мікрохірургії. Прооперував 186 бійців АТО. Улюблена книжка – ”Американський снайпер” Кріса Кайла. Слухає український рок. Хобі – високоточна стрільба, ашихара-карате. Одружений. Виховує двох дітей

Наприкінці 1990-х оперував під дулом пістолета. "Швидка" привезла пораненого ножем у плече наркомана. Один із його друзів приставив мені до скроні зброю. Йому здавалося, так робитиму все, що треба. Бандит вигнав з операційної весь персонал, залишив тільки санітарку. Операція тривала 20 хвилин. Я лише раз глянув на пістолет – чи знятий із запобіжника? Був знятий. Після операції пацієнт із другом одразу втекли. Всі лікарі відділення – теж. Я спокійно пішов в ординаторську, записав операцію в журналі протоколів. Через 20 хвилин заходить медсестра: "Міліцію викликати?" До мене аж тоді дійшло, що сталося. Затремтіли руки. Досі система охорони лікарень недосконала, а в більшості випадків взагалі відсутня.

У моїй професії є два ключові моменти: сама операція, що залежить від мене, і фаза реабілітації, де працювати над собою має пацієнт. Я можу хіба щось підказати. Мікрохірурги покращують якість життя пацієнта після тяжких травм, намагаються наблизити його до нормального.

Оперував художника-ювеліра. Він відтворив одну з найстаріших технологій написання картин олією. Чоловік розбив вітрове скло. Травмував передпліччя. Права рука трималася на шматку шкіри. Треба було ампутувати. Але ми відновили нерви, м'язи, артерії, запустили кровотік. Через півроку ввели стовбурові клітини, щоб стимулювати процес відновлення. Кінцівка на той момент ще не працювала, але він дуже хотів повернутися до роботи. Їздив на консультації в Росію, Сполучені Штати. Скрізь не давали шансів на відновлення. Щонеділі протягом двох років чоловік приходив до мене на реабілітацію, щоб показував йому вправи. Пацієнт також плавав, тягав гантелі. І зрештою рука відновила свою функцію. Після цього написав картину. Її виставили в столичному "Арсеналі".

50-річного професора, завідувача кафедри віолончелі в консерваторії, поранили ножем у праве передпліччя. Перерізали 16 сухожиль, дві артерії, три нерви. Операція тривала п'ять годин. Професор один концерт давав в Україні, решту часу виступав за кордоном. За півроку треба було їхати на гастролі. А на те, щоб нерви зрослися й рука відновила свою функцію, потрібно рік-півтора. Ще не відчуваючи повністю пальців, він одягав спеціальні подушечки і їздив із концертами по Європі.

Наймолодшим пацієнтом була 4-місячна дівчинка. Хоча до того зарікався оперувати дітей. Боявся, не впораюся. У них усе малесеньке, схибити легко. У дівчинки були дефекти обох стоп. Під час операції використовували оптичні прилади. Зараз дівчинці 5 років. Бігає, нічим не відрізняється від однолітків.

У 3-річного хлопчика не розгинався вказівний палець правої руки. Зробили операцію, зайнявся його реабіліта­цією. Прийшов час знімати шви. Розмотали пов'язку, а їх немає. Зізнався, що познімав сам. Бідовий такий. Влаштував перегони коридором відділення. Зібрав усіх, навіть дітей із травмами ніг. Йому-то добре – в нього лише палець. А інші мусили скакати на милицях. Попросили батьків забрати хлопця додому.

Раніше їздив із роботи додому 45-ю маршруткою. Якось заходить п'яний безхатько: "Доктор, здравствуйте!" Вся маршрутка на мене підозріло зиркнула. Я спершу не впізнав, хто це, а потім згадав. Звернувся до мене успішний бізнесмен. Після травми йому довелося ампутувати всі пальці на правій руці. Через це задепресував. Потім втратив сім'ю, бізнес, скотився. Для мене це було шоком. Після цього випадку взявся розробляти біоорганічні протези кінцівок.

Прооперував до сотні майданівців. Більшість – анонімно. Тоді був хаос. Наш поверх охороняв загін самооборони. Пацієнти боялися переслідування міліції, прокуратури.

За чотири роки прооперував 186 бійців АТО. Всіх везли літаком із передової. Коли "Азов" пішов у наступ під Широкиним (село в Донецькій області. – Країна) у лютому 2015-го, до лікарні прийшов борт із 16 пораненими. Утрьох оперували три дні. Мені навіть донька допомагала. Вона вчиться в медичному коледжі.

Одного прикордонника довелося забирати з Таганрога Ростовської області Росії. Опинився в оточенні в Ізвариному (селище на Луганщині. – Країна). Їх тоді поливали з "Градів" із території Росії. Він виліз із окопа, щоб подзвонити дружині. Отримав поранення в обидві руки й ноги. Фельдшер розгубився, повіз до російських прикордонників. Туди приїхали ФСБшники, запакували обох. Перевезли в Бєлгород. Над пораненим там знущалися медики, обзивали фашистом. Потім доправили в Таганрог, де травматологом працював заробітчанин з Ужгорода. Він зв'язався з нашими, солдата перевезли в Київ. Тут йому прооперували ноги, кисті, видалили сідничні нерви, м'язи. Служить зараз прикордонником у Закарпатському загоні.

На початку війни привозили пацієнтів без імені, документів, історії хвороби. На передпліччі в одного був написаний номер "1425".

Не було відпрацьованого механізму співпраці між лікарнями. Люди помирали й залишалися каліками через бюрократію. Багатьом переробляли операції після військових госпіталів, бо там не було мікрохірургів. Деякі хапали тяжкі інфекції під час етапу Курахово – Дніпро – Київ. Якось заїхали у військовий госпіталь. Там усі 60 ліжок зайняті пораненими десантниками з Луганського аеропорту. Сказали, що заберемо одного "айдарівця" реанімобілем коштом нашої лікарні. Адміністрація госпіталю обурилася. Мовляв, хто ми такі, яке маємо право вирішувати за хворих. Довелося викликати родичів і з боєм відбирати пацієнтів. Один військовий зізнавався, що давав хабар своєму офіцеру, аби той направив його саме до нас.

Один із 186 бійців помер. Не захотів боротися. Мав тяжкі травми: артилерійський снаряд пошкодив спинний мозок, дефекти на обох стегнах, трофічна травма. Відмовився від їжі й ліків. Другий навпаки – переміг себе. Підірвався на БТРі. Його звідти викинуло, отримав 80 відсотків опіків тіла. Йому зробили купу дермопластик, але кінцівки не згиналися. Був лежачий. Ми провели шість операцій. Через півтора року зайшов до мене в ординаторську своїми ногами. Всі йому аплодували.

Українські спеціалісти зараз не відрізняються від хірургів Німеччини, Франції, США чи Канади. Закордонні колеги до нас злітаються за практикою. Таких травм ніколи не бачили. Для надскладних операцій нам бракує високотехнологічного обладнання, тому особливо тяжких пацієнтів доводиться возити за кордон. Це буває рідко й справді за призначенням. Бо на початку війни псевдоволонтери заробили купу грошей на переправлянні наших бійців на лікування. Їхні інтереси лобіювали депутати, міністри. Траплялося, поранених брали, а потім через деякий час гроші закінчувалися і їх відправляли назад. Одного "айдарівця" відвезли в Ізраїль за 50 тисяч доларів. Там йому відрізали ногу, а ми зберегли б.

Чи вийде боєць зі стану війни, залежить від особливостей психіки. Хтось знаходить вихід у чарці, хтось не виходить місяцями від психолога. Офіцера-розвідника в Іловайську поранили в руку, джгут не було коли накладати. Якось перев'язав рану. Майже всіх поранених переносив на собі. А в самого – пошкоджена артерія, нерви. Рука теліпалася на фраг­ментах м'язів. Його прооперували в Дніпрі, але в них не вистачило тканини, щоб закрити дефект. Привезли нам. Ми відновили все. Наступного дня після операції бачу його в коридорі з крапельницею в руках. Просить послати когось за квітами, бо скоро приїде дружина. Він їй сказав, що відпочиває у когось із родичів, а не на війні. Ми його швидко відселили від інших бійців. Бо діставав усіх своїм оптимізмом: "Що розвалився? Ти ж – боєць".

Мені ніколи нічого не сниться.

Зараз ви читаєте новину «Операція тривала 20 хвилин. Я лише раз глянув на пістолет – чи знятий із запобіжника?». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1669
Голосування Хто виграє футбольну Лігу чемпіонів 2017/18?
  • 1) "Реал"
  • 2) "Баварія"
  • 3) "Ліверпуль"
  • 4) "Рома"
Переглянути
Погода