У концтаборах і тюрмах ті, хто боявся, померли від божевілля, – згадує Левко Лук'яненко
– Проїхали магазин? Повертайте у вуличку з великою калюжею, потім ліворуч і праворуч третя хата – моя, – пояснює по телефону 85-річний Левко Лук'яненко.
Він живе у селі Хотів за 5 км від Києва. Півтораметровий паркан і груша ховають обшиту білим сайдингом двоповерхівку. Біля ґанку росте виноград. У мокрій після дощу траві сидять двоє глиняних гномів – дід і баба. Дід із книжкою в руках, як і господар, в окулярах. Ліва рука відбита.
Хатні двері відчинені. В коридорі на дерев'яній полиці – стос книжок Лук'яненка, на підлозі запакований картонний ящик. Кілька днів тому господар повернувся зі Львівського форуму видавців.
– Їздив зі своїм помічником Юрком, – розповідає Левко Григорович у дворі, викладеному мармуровою плиткою. Біля гаража – недобудований навіс. Під ним лежить купа необструганих дощок. – Львівський міський голова допоміг поселитися в готелі. Продали понад 500 моїх книжок і брошур. Люди питали, що саме пораджу купити. Відповідав: "Усе, що написав, має один зміст: хочу хохлів і малоросів зробити українцями". Добре продавалася оця, – бере 136-сторінкову "Сповідь у камері смертника". На обкладинці 33-річний Лук'яненко дивиться крізь в'язничні ґрати. – Це зробили колаж у видавництві. Бо ґрати в тюрмі вищі, до них так не прилипнеш. І тут, – показує пальцем на обкладинку, – звичайне вікно. А там скло матове, потім сітка.
Усе, що написав, має один зміст: хочу хохлів і малоросів зробити українцями
На голоси виходить дружина Надія Іванівна – невисока шатенка в довгому чорно-білому платті. На ногах – теплі салатові капці.
– Ми 1990-го приїхали сюди, коли Левко Григорович балотувався до Верховної Ради, – розповідає Надія Іванівна, доки обходимо обійстя. За хатою – кілька соток городу. Третину займають колодязь, басейн розміром 3х3 м й переносна альтанка з гамаком. – Зі старих сусідів майже нікого не лишилося. Місцеві продають хати, а хто має гроші – купують. Амосова дочка десь там унизу побудувалася. А через хату – банкір Радянський, прізвище у нього таке. Хороші вони люди, приходять до нас.
Фотограф просить попозувати в гамаку.
– Я? – перепитує Лук'яненко. – Я в ньому ні разу не був. А дружина – двічі за все літо.
– То внуки більше бавляться, – Надія Іванівна запрошує до хати.
– Старший ваш онук Захар торік на парламентських виборах був довіреною особою Аркадія Корнацького – опозиційного кандидата в депутати в 132-му окрузі в Первомайську на Миколаївщині? – розпитую господиню, доки Левко Григорович перемовляється з фотографом.
– Був. А тепер вони, здається, підтримують Соколова, – каже про "бютівця" з Миколаївщини. – Щось розійшлися з Корнацьким. У нас, – махає рукою, – у політиці не завжди все чисто.
– А це не тільки в нас, – чути за спиною голос Левка Григоровича. – Хіба не судили президента Південної Кореї? В Італії засудили прем'єра. Україна далеко не гірша від інших.
– А рівень життя?
Хіба не судили президента Південної Кореї? В Італії засудили прем'єра. Україна далеко не гірша від інших
– Це пояснюється тим, що в нас влада неукраїнська, – зупиняється Лук'яненко. Біля ґанку падають із дерева й розбиваються дві стиглі груші. – Вони використовують територію в своїх інтересах. У Верховній Раді понад дві третини – нацменшини. Якщо в нас 80 відсотків населення – українці, треба наслідувати Конституцію УНР: у Верховній Раді має бути 80 відсотків українців. А решта – пропорційно татарам, росіянам, білорусам. Усе зразу не змінилось би. Але точково – так. Наприклад, може, не дали би знищувати Академію наук. Міські чиновники недавно оголосили, що землю під її будинками можна продавати. Президент Академії Патон написав листа главі держави, що це треба припинити. Але що той скаже, якщо це, очевидно, з його благословення робиться? Академія наук – місце, де гуртуються найбільше вчених. Заборонити її не можуть. Закрити, як торік закрили 700 українських шкіл, був би скандал. Тому знайшли хитрий спосіб – продати землю. Треба усувати цю антинародну владу, що продала Росії цілі промислові галузі, позакривала заводи, підприємства. Одних учених з України виїхало понад 20 тисяч.
Заходимо в хату. Надія Іванівна піднімається на другий поверх і більше не виходить. Господар запрошує до вітальні, встеленої бежевим персидським килимом. На стінах багато картин, під стінами – горщики з квітами. Широкий і довгий, як у парламентському кабінеті, стіл вкритий тканою скатертиною.
– Кажуть, ваш зять і молодша дочка Ірина теж виїхали?
– Ну, він зятем став уже, коли донька вийшла за нього заміж, – відповідає Левко Григорович. Уздовж стола розставлені 12 стільців. Господар сідає на крайній. – Але так, вони живуть у Південній Африці. Я ж не використовував службове становище, ніколи не просив за родичів. Моїм ідеалом є Шеварднадзе. Він, коли став президентом Грузії, сказав: "Раніше родичі до мене не дуже йшли. А коли став президентом, то виявилося, що половина Грузії – мої родичі". І не став їх приймати нікого.
В Іри з роботою все гаразд було. Вона викладала сценічну мову в театральному інституті. Закінчила аспірантуру. Давала приватні уроки української мови Шустеру, колишньому голові Верховної Ради Ткаченку. До неї на заняття в чергу ставали. Але зять – програміст, висококваліфікований фахівець з автоматизації виробництва. Тут не міг знайти доброї роботи, і вони виїхали в Африку. Коли Іра завагітніла, повернулися, щоб дитина народилася в Україні. Зять знову походив туди-сюди, роботи не може знайти. Покрутився два роки, три. Та й уже з дітьми поїхали в Африку на заробітки.
Повертаємося до розмови про Аркадія Корнацького.
– Коли я був головою Республіканської партії, ми рекомендували Комітету опору диктатурі по Первомайському округу Сергія Джерджа. Він тепер – голова УРП, а тоді був моїм заступником. Для партій, що самі не подолають 5-відсоткового бар'єру, КОД виділяв 20 округів. Два мали бути для УРП. Кажу Турчинову: "Дайте Первомайський, Джердж – із Миколаївщини", – біля вікна голосно бемкає годинник із червоного дерева розміром з людський зріст. – Але керівники КОДу сказали, що Корнацький – потужний підприємець, патріот, тому "ваш кандидат там провалиться". Округа не дали. Так я дізнався, що Корнацький – патріотична людина.
ЦВК не визнала його переможцем у 132-му окрузі. А потім з'ясувалося, що Корнацький має російське громадянство. Мені показували документ, виданий у березні цього року, де написано, що він є громадянином Росії. За українським законодавством таку людину не можна зареєструвати кандидатом у депутати. Багато людей, які підтримували Корнацького, від нього відійшли. І поставили в скрутне становище Яценюка. Він же його рекомендував, відстоював.
Дочка давала приватні уроки української мови Шустеру, колишньому голові Верховної Ради Ткаченку
– Кажуть, на Львівському книжковому форумі Яценюк брав у вас автограф. Говорили про це?
– Він підійшов – гучно, як завжди. Привітався. Я йому теж побажав усіх благ, на тому й розійшлися. Але, якби була можливість поспілкуватися, сказав би, що опозиція має зійтися на одній кандидатурі. Інакше – програш.
Говорите з власного досвіду 1991 року, коли від опозиції в президенти йшли ви, В'ячеслав Чорновіл та Ігор Юхновський?
– Там було інакше. Чорновіл після інфаркту був у лікарні. Ми поїхали з Михайлом Горинем до нього й домовилися, що будуть висувати Лук'яненка. Та через місяць Чорновіл висуває свою кандидатуру. Що було робити Лук'яненку? Йти до Чорновола й питати: "Що ж ти робиш?" Це було б приниженням. Але те, що ми не зійшлися на одній кандидатурі, не мало значення. Бо всі ми їздили по Україні й казали: "Не важливо, за якого кандидата в президенти ви проголосуєте. Проголосуйте за незалежність України". У сумі, всі кандидати від демократичних сил набрали третину голосів, а прокомуністичний Леонід Кравчук понад 62 відсотки. Україна тоді не готова була вибрати президента-націоналіста. Зараз інші обставини. Тепер вони мають розуміти, що, коли втрьох підуть на вибори, прокладуть дорогу на другий термін Януковичу.
– Зрозуміють?
– Яценюка й Тягнибока треба примусити силою громадської думки, вони мають поступитися Кличку. Він соборний. До того ж розумний. У спортсменів таке нечасто буває. За Кличка однаково голосуватимуть і Схід, і Захід. За Тягнибока не голосуватиме Схід, де більше виборців. А Яценюк, за результатами соцопитувань, має менший рейтинг.
– Я знімала сюжет для одного телеканалу. Провокували народних депутатів на хабара. Телефонували всім – і "регіоналам", і опозиції. Першою купилася опозиція, за 40 тисяч гривень.
– Це сумно, – зітхає й відхиляється на спинку стільця. – Я, коли побачив, що Верховна Рада наповнюється підприємцями, пішов. Бо сидиш в оточенні, яке дбає про свій бізнес, і нічого не можеш змінити. І щоразу це – нерви. Найкращою була моя перша каденція. Може, щось і було, не без того, – знизує плечима, – але загалом Рада була ідейна.
– 1992 року ви потрапили в аварію. Про це говорили у Верховній Раді?
– Ходили різні чутки. Бо, знаєте, у мене завжди багато друзів, але багато й ворогів. Але всі факти привели слідчого до висновку, що вини моєї нема. Справу закрили. Я їхав на Чернігів через село Семиполки. За кілька метрів від переходу йде п'яна жінка. Раптово повертається й падає на машину, – Лук'яненко встає зі стільця, з шафи біля вікна дістає листок і ручку, малює дорогу. – Я її вдарив стійкою дзеркала. Вона померла. Я нікуди не тікав. Поряд стояла фура, водій сказав, що він ту жінку чуть не задавив. Але йому повезло, що вона зупинилася. Люди на дорозі все бачили. Хоча холодно було, зима, але залишилися. Чекали, доки міліція приїде. Міліція взяла на експертизу мене й жінку. Вона була в дугу п'яна.
– Проте 2009 року, коли ви критикували Віктора Ющенка, Степан Хмара написав відкритого листа, в якому згадав Семиполки.
– Хмарі я заважаю всі 20 років. Тут він показав свою дрібну і злобну натуру.
– Він тоді казав, що Тимошенко вам Lexus подарувала.
– Це неправда. Lexus'а в мене ніколи не було.
Левко Григорович розповідає, що має три машини: "Жигулі", Ford і Nissan. Їздить останньою.
– Сам кермую мало. Зір уже не дуже.
У мене дзвонить телефон. Відповідаю, але чую тільки клацання. Жартую, що це вибрики СБУ. Питаю, чи Левко Григорович зараз має справу зі спецслужбами, чи його й досі прослуховують.
Яценюк і Тягнибок мають поступитися Кличкові. Він – соборний. До того ж розумний
– Безперечно. Думаю, через телефон, – зиркає до вікна, де на поличці з червоного дерева сіріє невеличкий апарат. – Бо іноді буває клацання, коли щось вмикають і вимикають. Але я звик цього не боятися. У концтаборах і тюрмах ті, хто боявся підслухування, померли від божевілля. А я на ці антиукраїнські служби плював. Марчук їх почистив – замінив 25 генералів. Але треба було замінити 25 тисяч, – стукає кулаком по столу. – Я колись був у Комітеті з національної безпеки й оборони. Запросили Марчука. Розказую йому, що в підвалі на Хрещатику моя знайома золотом торгує. Платить 100 гривень офіційно і 90 доларів – неофіційно. В чиї руки ці долари йдуть? Питаю Марчука: "Знає СБУ про це?" – "Знає". –
"А чого не поборола це?" – Мовчок.
Коли прощаємося, на вішаку в прихожій зауважую дерев'яного хрестика. Цікавлюся, чи це Левка Григоровича.
– Ніби все, що в цій хаті, – моє. Але такі речі, як хрестик – ні. Моє зараз покажу, – дістає з ключниці на стіні ключі, йде на вулицю, відчиняє гаража. Протискується у вузький прохід між сірим джипом Nissan X-Trail та стіною. Салон авто шкіряний. Від підлоги до стелі все заставлено ящиками з книжками. Лук'яненко відкриває найближчого, дістає звідти власну "Де ти, доле України?" На обкладинці – фото Левка Григоровича у вишиванці. На шиї висить язичницький символ – золотий тризуб у вогняному колі.
– Це називається Трисуття. Символ Рідної Української Національної Віри, – пояснює.
Показує всі свої книжки. Має їх 13. Каже, пише 14-ту.
– Розмовляли якось із приятелем, – зупиняється біля полички, заваленої викрутками, болтами, мотками ізолювальної стрічки й дроту. – Кажу: "Сів писати, і печінка заболіла". Приятель відповів: "Господь знає, що ти робиш добру богоугодну справу, він продовжить тобі життя. Одужаєш". Так воно й сталося. Мабуть, – усміхається, – я справді Творця не розчарував.
2 
1
Коментарі