"Кожен день нашого спротиву наближає знищення Росії"

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну додому з-за кордону повернулися майже 400 тисяч громадян нашої країни. Більшість – до 80 відсотків – чоловіки. На кордоні не всіх запитують про мету повернення. Але під час спілкування з прикордонниками та представниками засобів інформації українці зазначають, що не можуть бути осторонь війни на батьківщині.

Політолог Ілля Шполянський, далекобійник Андрій Коваль, журналістка Ольга Матвієнко, архітектор Валерій Бондаренко і дизайнерка Олена Зенченко розповідають, чому повернулися з-за кордону і що роблять для пришвидшення перемоги над російськими загарбниками

 

"Не могли не їхати. Боялася, що не буде куди вертатися, якщо залишуся"

Разом із моїм хлопцем Лесем навчалися в округу Афіни – невеликому містечку у штаті Огайо. 24 лютого ввечері – через різницю в часі – побачила новини про війну в Україні. Почала дзвонити знайомим. Розбудила батьків – і своїх, і Леся. Усю ніч не спала, моніторила новини. Як і в усіх, у мене був шок. Не те що не очікувала нападу. Але до останнього не вірила, що це може статися.

Наступного дня ми пішли з українськими прапорами до центрального корпусу універу. Почали роздавати листівки з QR-кодами: як можна задонатити на "Повернись живим" та інші фонди допомоги українським військовим. До нас підходили місцеві, розпитували, співчували. Не скажу, що аж усі. Темою війни цікавилися переважно люди, які мають українське коріння чи друзів в Україні, – ті, кого це зачіпало персонально.

Наступного дня побачили, що буде зустріч української діаспори в Клівленді. Туди від нас було їхати 4 години машиною. Вирушили. Бо розраховували, що знайдемо там більшу спільноту українців, зможемо прямо вплинути на ситуацію. Прибули, а там молебень. Усі тільки фоткалися з українським прапором – і все. Це розчарувало. Люди збирали гроші на якісь окремі проєкти. Але особливо діяти ніхто не планував. Сказали, що, можливо, в неділю у Вашингтоні щось вимагатимуть.

Ми одразу зрозуміли, що діла не буде. Що тут ми не настільки корисні, як були б в Україні. Я знала: якщо Лесь поїде, то назад у Сполучені Штати Америки вже не зможе повернутися. Але не їхати ми не могли. В Україні – родина, друзі, все життя. Я боялася, що не буде куди повертатися, якщо залишуся.

У суботу встигли сходити на курси першої домедичної допомоги і стрілецький воркшоп. Навчилися користуватися автоматом, наскільки це можливо за кілька годин. Наші друзі зібрали три валізи тактичної медицини: джгути, аптечки, кровоспинні американського виробництва – їх вважають найкрутішими.

Купили квитки до Варшави. Нас зустрів двоюрідний брат мого хлопця, який там жив. Він вирішив їхати в Україну разом із нами.

Батькам не казали, що приїдемо. Не хотіли, щоб переживали, як добиратимемося. Та коли заїхали на територію України, про це дізналася мати Леся. Дзвонила з істерикою. Кричала, що ми ідіоти. Та вже нічого не можна було зробити.

2 березня мене висадили біля мого будинку в Києві. Я вийшла з машини й набрала батьків: "Не хвилюйтеся, просто відчиніть двері". Удома отримала порцію всього, що вони про мене думають. Хотіла їх переконати виїхати з Києва, але не вдалося.

Наступного дня повезли маму Леся і її знайомих на Львівщину. Там напакували машину різним необхідним і повернулися до столиці. Так у поїздках минув тиждень. Потім започаткували свою ініціативу: uafirstaid. Збираємо донати з усіх, кого знаходимо, й закуповуємо та формуємо аптечки натовського зразка. Це важливо, бо в польових умовах час іде на секунди та треба перевірені турнікети й гемостатики.

Одна зі схем: українки, які живуть у США, колишні стюардеси, раз на тиждень прилітають до Варшави з величезними сумками. Одразу вертаються назад. Ті сумки наші друзі-поляки довозять до кордону, а ми забираємо. Аптечки роздаємо переважно Збройним силам України й теробороні.

Зараз намагаємося легалізувати свою волонтерську діяльність, бо по суті ми фізичні особи. І поки що все було легко: можу подзвонити будь-куди, всюди будуть раді. Та поступово кожна волонтерська ініціатива бюрократизуватиметься, проситимуть якусь бумажку. Думаємо оформити благодійну ініціативу чи громадську організацію, від імені якої можна діяти.

Починали з трьох людей, тепер нас до 15. Маємо офіс і склад у столиці. Укрзалізниця зробила фантастичну ініціативу: можна передавати вантажі просто порожнім пасажирським потягом, що прямує до міст евакуації. Для відправників таке перевезення безплатне. Усі вантажі йдуть на адресу обласних держадміністрацій і ВЦА. Уже на місці вони розподіляють отримане.

У житті бувають ситуації, коли береш і робиш. Зараз саме така. Понад 10 батальйонів наша команда забезпечила медичними засобами й товарами першої необхідності.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×