"Коли я зайшла у студію і вдихнула запах, серцем відчула, що це моє"

Київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих"

– Я народилася на Північному Кавказі, мої предки – кубанські козаки, – каже мисткиня Неллі Ісупова. Спілкуємося в її творчій майстерні на 10-му поверсі. Ліфт тут давно не працює. – Батько розповідав, що заселила цю територію козаками імператриця Катерина. Вона дала кріпакам волю і землю, а ще змінила прізвища на російські. Так прадід Денежко став Поддєнєжний. Батько матері шив дублянки, вишивав на них і вигадував різні господарські прилади. Його розкуркулили. Мій батько працював у системі МВС. Ми були забезпеченою родиною.

 

Чи звучала українська мова у вашому домі?

– Бабуся розмовляла українською, а я краще за всіх читала вірші Шевченка у школі. Вдома говорили російською. Вважалося, що українська – для провінціалів. Мама малювала все життя і хотіла, щоб троє її дітей були творчі, тому ми ходили до художніх гуртків у Домі піонерів. По сусідству з нами у Ставрополі жила бабуся, яка вчилася в художній академії в Парижі. Вона писала невеликі акварельні роботи й відзначила мій живописний талант, навіть подарувала акварельні фарби – наче дала путівку у творче життя. Я хотіла втекти з цього безперспективного міста. Тільки-но отримала атестат, поїхала у 17 років до Одеси – вважалося, що там найкраще художнє училище. Винайняла квартиру на Соборній площі, де стояв зруйнований собор. Тоді було багато зруйнованих війною будинків.

А як з'явилася у вашій творчості кераміка?

– Живопис не подобався. Ось прикладне мистецтво було моє: тканини, гобелени, декоративний посуд. У бабусиному городі німці, відступаючи, закопали цілий скарб – відрізи тканини, майсенську порцеляну, якою мама красиво сервірувала стіл. Вона шила мені гарний одяг, бо після війни мало що можна було купити. Ми з мамою вирішили, що вчитимуся прикладного мистецтва. Одеське училище імені Грекова мало факультет кераміки, де навчали розпису по фарфору. Коли я зайшла у студію і вдихнула запах, серцем відчула, що це моє. Але треба було скласти іспит із живопису й композиції, графіки, натюрморту і зробити орнамент на тарілці. У моєї хазяйки була старовинна скатертина з орнаментом, і я його використала. А ще в мене була срібна фарба, яку я поєднала з червоною. Склала іспити – і знову на Ланжерон (пляж у Приморському районі Одеси. – Країна). Стала чорна від засмаги. Побачила себе у списках студентів, але додому не поїхала. В Одесі я була щаслива й вільна: тут кораблі на причалі, а вдома два брати й нудний Ставрополь.

Училище імені Митрофана Грекова познайомило вас іще й із чоловіком – художником Володимиром Ісуповим.

– Володя – кремезний сибіряк. Був перший хлопець в училищі, майстер із велосипедного спорту. Всі дівчата бігали за красенем із мольбертом, він учився на живописця. Володя не звертав на мене уваги – живописці зверхньо ставилися до керамісток. Проте це були найщасливіші дні в житті: я відчувала в собі дар – і мені легко давалося навчання. Згодом ми з Володею блукали приголомшливими музеями Одеси. Одружилися на п'ятому курсі. Я кохала Володю безмежно, мені вистачало, що він поруч і тримає мою руку. До всього, що стосувалося еротики, я була байдужа. Закінчувала училище вже як Ісупова.

 

А як у житті з'явився Васильків?

– Нас посилали на практику на фарфорові заводи, яких було в Україні багато. У нас великі запаси каоліну, зокрема часовоярські. Тоді працювали Слов'янський керамічний комбінат, підприємство "Глини Донбасу". Нині зокрема через природні копалини й захоплюють Донбас.

Мені на фарфорових заводах зовсім не подобалося: величезні цехи, все стукотить, художники в кімнатках, як раби. Кожен кераміст працював із певними затвердженими формами. Тарілка називалася бельйо, тобто основа. У Радянському Союзі виходив журнал "Декоративне мистецтво". Там і побачила васильківську майоліку. Інтуїція одразу підказала: моє. Володя збирався вступати в Київську художню академію, а мене як відмінницю залишали в Одесі, на комбінаті. Але я поїхала робити диплом у Васильків. Була весна, квітнув бузок, співали солов'ї у вишневих садах – нарешті я у справжній Україні. Місто на річці Стугна мене підкорило. Завод був маленький, люди надзвичайно доброзичливі, і Київ, де вчився Володя, недалеко. А там – музеї, виставки. Цивілізація. Хоч і винаймали квартиру із земляною підлогою, я зробила правильний вибір.

Розписувала те, що нині стало васильківським брендом, а після роботи ліпила своє. Мої роботи потрапили на художню раду в Києві, і там звернули на мене увагу. На заводі додали посаду художника з кабінетом, де я перевіряла глазур. Для мене все це було справжньою школою життя і професійності. До всього ставилася з радістю.

Цій радості сприяла сім'я?

– Я завагітніла, а Володю на другому курсі інституту забрали в армію. Поїхала народжувати у Ставрополь до мами, тому про мого Сергія в довідниках про художників світу пишуть, що він росіянин. У Ставрополі не прожила й року – повернулася в Україну. Володя служив у Підмосков'ї. Мені у Василькові виділили квартиру в першому панельному домі, що його побудували в місті. Після земляної підлоги в мене була своя ванна і дві порожні кімнати, які планувала заповнити своєю керамікою. Усе було класно – я брала участь у виставках, мої роботи купували. На заводі ми не мали права маркувати вироби своїм іменем. А мої індивідуальні роботи Міністерство культури закуповувало, і їх досі експонують у музеях. Коли Володя повернувся з армії, в нього вже була квартира, 3-річний син і дружина, яка готувалася до вступу у Спілку художників. А він лише другокурсник. Звісно, у Володі знизилася самооцінка, почалася депресія. Він не хотів приїжджати додому з Києва, де навколо нього крутилися подружки.

Володя після інституту планував навчатися в Тетяни Нилівни Яблонської. Тепер ми з дітьми розуміємо, що він був не настільки талановитий, щоб його забрала на свій курс Яблонська. А чоловік не хотів викладати живопис у школі й ­малювати ленініану після п'яти років в училищі та семи років в інституті. Жили на мою зарплату, бідність була жахлива.

Однак Володя мріяв про ще одну дитину, бо Сергій народився без нього. А я не хотіла народжувати через бідність. У мене була лише одна спідниця – і це у прихильниці красивого одягу! Чоловік малював ілюстрації для книжки лікаря. Він весь час малював, а роботи складав, бо виставок не було – він не член Спілки. Лише 1971 року, коли Сергієві було 7 років, народився Ілля. Жили у Василькові цікаво: влітку весь час на Стугні, взимку – лижі, вдома – натуральна їжа, тому діти виросли здоровими. Володя виявився чудовим батьком для синів і закохав їх у мистецтво. Ми розписали всі стіни і двері, слухали класичну музику й багато читали. Молодшого сина чоловік називав генієм, а Сергійко ображався. Вони обидва після п'ятого класу вступили в Київську художню школу. Сергій вчився з художниками Олександром Животковим і Владиславом Шерешевським в одному класі.

Як змінилося ваше життя після вступу до Спілки художників?

– У мене вже були всесоюзні виставки, коли я вступила у Спілку. Рекомендацію мені дали Тетяна Яблонська і Марфа Тимченко. Тепер я могла піти із заводу й не вважатися "тунеядцем". Ще 1975 року зрозуміла, що переросла завод, де в цеху було замало творчості. До того ж на завод прийшов новий директор, який вважав нас ледарями й не розумів, що художники приносять заводу славу. Партія не потребувала талантів.

У Львові був комбінат Спілки художників, де створювали роботи не для масового виробництва. Я залишила синів на Володю і 1975-го поїхала до Львова перевчатися. Там весь час працювала, навіть на квартирі. Така була жага творити. Дівчата з Таллінна показали мені техніку пласта, в якій працюю і тепер. Розкатуєш глину, як млинець, це і є пласт, а раніше я працювала на гончарному крузі.

У Києві брала замовлення творчого комбінату і для Володі, бо він іще не був у Спілці. Його робота збереглася на будинку на Лук'янівці в Києві. Її видно з дороги. А ще ми зробили замовлення для вишгородської поліклініки, санаторію Чкалова в Одесі, а у столиці оформили кінотеатр Довженка – панно "Сад з яблуками". Ми непогано заробляли і спромоглися за хабар отримати майстерню біля Хрещатика. Відтоді в нас у столиці була база і ми могли ночувати в Києві з дітьми.

 

Не забарилися і міжнародні відзнаки?

– Коли мої роботи 1979 року представляв Радянський Союз в Італії, моя самооцінка різко підвищилася. У майстерні я робила авторську кераміку, вона подобалася і Володі. Приходила у Спілку завжди цікаво й жіночно вдягнена. Спочатку на мене, а потім і на мою кераміку звернув увагу відомий кераміст Олександр Міловзоров. Приєдналася до його групи, бо ніколи не відмовлялася від творчих пропозицій. Нашу кераміку відзначили в Москві й запропонували створити щось для престижної виставки в італійській Фаенці. Була здивована, коли відібрали тільки мої роботи. Проте відчула творчі ревнощі з боку колег – через інтриги мене не командирували після італійського успіху до Дзінтарі, де в СРСР робили цікаву кераміку. Нічого, сказала собі, мій час прийде, головне – знати собі ціну. 1979 року я таки працювала в Дзінтарі. Володя підтримував мене й залишився на два місяці з дітьми. У Дзінтарі були керамісти з усього Союзу. Там митці мали безкоштовні печі, глину, фарби й не платили за проживання та ресторан – тільки працюй у майстерні. Але чоловіки дорвалися до ризького бальзаму й не обтяжували себе роботою. Мене на Ризькому узмор'ї надихали пір'їни чайок, а мої роботи були мінімалістичні за кольором і формою. І вони знову поїхали у Фаенцу, де я так жодного разу й не була.

Закінчилася радянщина, ви вийшли з Компартії. І що?

– І закінчилася лафа: тепер треба було все оплачувати самій. Відчувала в собі перехід від впливу Василькова до впливу Дзінтарі. Молодший син сказав: "Мамо, те, що ти робиш, тобі не властиво, ти ж не з Балтії. Твій внутрішній світ зовсім інший: він яскравий, різнобарвний – український".

А як почалася історія вашого славнозвісного "Триптиха" на Андріївському узвозі?

– Ще не було незалежності. Наша київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих". Туди входили майстри кераміки, текстилю і металу – із цим матеріалом впевнено почувався Олександр Міловзоров. Ми робили виставки у Празі, Кракові. Наше об'єднання потребувало галереї. З нею нам допоміг перший секретар Подільського райкому КПУ Салій, якому ми розповіли, що в Балтії майстри продають роботи на вулиці й вона стає мистецькою і престижною. Він надав нам приміщення на Андріївському узвозі. Галерея не була приватна. Ми вирішили зробити творчою цілу вулицю. На ній молодший син кричав: "Купуйте роботи Ісупової – вони коштуватимуть дорого". Ми запросили у "Триптих" і Володю. А ще відкрили жіночий клуб, де актриси й усі охочі читали вірші до опівночі. Туди стали навідуватися дипкорпус, творчі люди, співала Ніна Матвієнко. Нас запрошували до посольств. Але "Триптих" забрали ще до 2000 року.

У вас були масштабні персональні виставки. Особливо мені пам'ятні роботи, присвячені Небесній сотні. Вашу кераміку часто купують іноземці.

– Мої роботи придбали американські й норвезькі посли, режисер Роман Балаян, артисти Лія Ахеджакова, Інна Чурикова, Олег Скрипка, один виріб придбали на подарунок Мірей Матьє. До 2008-го роботи коштували недорого: маленькі – по 5 доларів. Бізнесмени прикрашали ними свої офіси. Фірми "Метро", "Нескафе" зробили великі замовлення. Тоді змогла купити квартиру, бо попередню залишила чоловіку з його новою дружиною, коли пішла від нього в 60 років. Згодом придбала дім на Криті, де часто гостювали онуки і працював Ілля.

У вас були виставки по світу – в Парижі, Нью-Йорку.

– Значуща для мене була виставка в центрі Парижа, в Українському домі. У США виставка відбулася років 15 тому. Як швидко летить час… Із Сергієм в Америці працює відома галеристка Леслі Ферін. Вона зацікавилася моїми роботами й організувала нашу сімейну виставку. Я майже півтора місяця робила все в майстерні сина – ліпила, фарбувала, обпалювала. Тоді він жив у Ричмонді серед магнолій біля річки. Син дивувався, як я можу так багато працювати. І ось у музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку відкривається родинна виставка – мої роботи, Володі, Сергія та Іллі. Величезні зали, багато відвідувачів, схвальні відгуки преси.

 

Ваш старший син Сергій читає мистецькі лекції по всьому світу, його роботи купують іще на стадії ескізу. А як склалося його особисте життя?

– Дружина в нього естонка, донька – американка. Сергій живе в Массачусетсі. Доньки молодшого сина вчаться в Парижі, старша Соня – художниця, в Женеві. Одружилася з португальським художником. Зіна вчилася в Москві, але після початку війни виїхала до Берліна й вийшла заміж за німецького скульптора. А я відчуваю себе людиною світу. Мій внесок у мир і Перемогу – це розповсюджувати красу, любов і світло. Коли до Києва підходили, вже було чути гуркіт боїв, а я зліпила два янголи – миру і війни. Люди нині живуть у сумному світі, а коли бачать мої роботи, кажуть, що на душі стає легше, тепліше… Для цього і працюю. Створюю яскраве мистецтво. Нині Україна – як у тумані, у негативних енергіях, бо люди страждають. Завдання таких митців, як я, робити яскраві позитивні роботи. І цим я роблю свій внесок у справу миру. Наші думки – матеріальні. Мій девіз: радіти життю, не дивлячись ні на що. Ми думатимемо про чудове майбутнє серед квітучих садів, яскравих будівель… Моя онучка Анжела закінчить архітектурну академію в Парижі і приїде відбудовувати Україну. Вона вже малює цікаві будівлі з підвісними садами.

Ви відбулись у всіх іпостасях: одружилися з коханим, маєте талановитих синів і онучок, створили свій творчий стиль, впізнаваний у всьому світі, побували на Балі й Гоа, облаштували у квартирі небанальний інтер'єр, готуєте смачно, поживно та красиво. Ви унікальна і творча.

– Не ставила таких цілей усебічної реалізації. Просто працювала з радістю і на радість інших. Не заради грошей. Я вкладала свою енергію, а отримувала любов і визнання. З дитинства була закомплексована своєю матір'ю, тому долала комплекси. Я любила танцювати, але на танці не ходила. Натомість читала книжки. Лише коли приїхала в Одесу, почала створювати себе. І тепер не зупиняюся, шукаю своє в малюнках і скульптурах.

Я по-справжньому народна. Мої роботи розуміють і прості люди, і художники. Це і є визнання. На виставку до мого 85-річчя прийшло в музей у Лаврі 2 тисячі відвідувачів. Рука втомилася давати автографи. Мене запитують, коли виставка нових робіт? Але мій куратор Сашко нині служить у Збройних силах України – і я не готова знову виставлятися, бо це виснажує. Таке в мене довге й насичене життя…

×