"Хустки треба провітрювати двічі за літо"

Полатані речі доношували старі люди

У дитинстві любив спілкуватися зі старими. Часто розпитував про різне сусідку – бабу Параску, яка була зв'язковою Української повстанської армії. В її хаті під образами стояв ряд полумисків. Хотів, щоб і в мене так було. Батьки казали, що й ми такі мали. Але їх сховали в пивницю біля хати, а туди якось провалився мадярський кінь і все побив. Отож в 11 років почав їх купувати. Гроші просив у своїх діда з бабою або брав ті, що складав від Різдва.

Першою річчю в моїй колекції була монета – 20 польських грошів 1923 року. Дістав її, коли вчився у другому класі. З одягу найперші – родинні речі, які повишукував. Але старовинного вбрання в нас було небагато – дві дідові сестри забрали собі на посаг усе, що хотіли. Потім вишиті сорочки взяв у сусідки. У неї померли мати й сестра. Їхні речі вона хотіла спалити, бо так усі робили.

Спочатку мав невелику колекцію одягу – повні дві скрині. Тепер лише вишитих сорочок є понад 200. Крім вишиванок, маю колекції верхнього та поясного одягу, взуття, прикрас, головних уборів, старих фотографій, вирізьблених із дерева речей, косівської кераміки, хусток. Не можу виділити одну річ, яка для мене найцінніша.

Років 20 тому старовинні речі було значно легше дістати, ніж тепер. Вони були нікому не потрібні й не коштували стільки, як тепер. Бувало, люди вмирали, а їхні родичі запихали старовинні вишиті сорочки в мішки разом із непотребом. Нині – остання хвиля, коли можна знайти щось автентичне. Бо майже відійшло покоління тих, хто в будень носив вишитий одяг. Це люди, яким тепер за 90 років.

 

Деякі речі для своєї колекції шукав поміж перекупниками. Якось сподобалася одна сорочка, хоч і була вся в плямах. Віддав за неї 350 гривень. На той час це було дорого. За такі гроші можна було десяток сорочок купити.

Серед найрідкіснiших речей у колекції маю бабинський червоний сардак. У ХІХ столітті їх носили заможні люди. Пізніше вони вийшли з моди. До наших днів таких збереглися одиниці.

Про якийсь символізм на узорах сорочок старші люди ніколи не говорили. Це відійшло давно. Вишивка була способом самовираження, щоб підкреслити свій статус і показати працьовитість. Одяг мав велику цінність, бо в його створення вкладали велику працю, особливо це стосувалося вишитих сорочок.

Одна з найкрасивіших вишиванок – це рукавівка, або рукавивика. Це сорочка з пишно оздобленими рукавами. Вона була й дівоча, й весільна, і святкова, й на смерть. Їх починали шити, коли дівчині було 12–14 років. Це могла робити вона сама чи її мати, або ж наймали майстринь. Спочатку дівчина вбирала її раз чи два на рік до церкви. Потім тримала її на весілля. Протягом життя декілька разів одягала на великі свята й берегла на смерть.

Дівчата зазвичай шили сорочки братам. Чоловіче вишиттє було нескладне – лише комір, манжети й невеличка пазуха. Адже у вишитому ходили й коло хати, а за роботою сорочки швидко зношувалися, особливо на плечах – бо гуцули все носили на спинах. Щоб тканина не надто швидко протиралася, зсередини пришивали квадратик полотна. Проте парубкам усе одно треба було багато сорочок, бо полатані вдягати не хотіли, їх доношували діди.

Деякі колекціонери наголошують, що не можна вдягати старожитності, але з цим питанням треба розбиратися. Деякі речі справді не можна чіпати. Це старі сорочки, вишиті вовняними нитками. З ними треба поводитися акуратно, навіть прати самому ризиковано. Але є одяг, який випрати може будь-яка господиня і йому нічого не буде.

Маю в колекції старовинне взуття. Але для гарної світлини взуваю реконструкції. Бо старі постоли тверді, незручні, й головне – боїшся їх поламати.

Кожна річ має свою специфіку зберігання. Наприклад, сардак повинен лежати тільки у скрині. Якщо повісити на вішак, деформується й матиме неправильну форму. Хустки потрібно провітрювати двічі за літо – перед Трійцею і ближче до свята пророка Іллі. Часом, якщо бабине літо тепле, то можна ще раз просушити на свіжому повітрі перед Покровою. Те саме стосується кожухів і кептарів.

Ніколи не думав, що шитиму чи виготовлятиму жіночі прикраси. Щоправда, школярем допомагав татові робити сувеніри з дерева, бо на Косівщині цим займаються всі діти. А на другому курсі університету потрапив у столичний Музей Івана Гончара. Зацікавився весільним вінком із нашого села. Він був виготовлений із дерев'яної стружки. Вирішив зробити стружку, пофарбував її і хотів нести до майстрині, котра виготовляє вінки молодим. Але стружка була така страшна, що постидався. Спробував сам. Відкрутив зі старого маминого вінка квітку, розібрався, як зроблена. Так сам змайстрував вінок.

Колись плів ґердани й ремонтував ті, що були в моїй колекції. Робота з бісером не була для мене чимось новим, бо в дитинстві виготовляв дерев'яні штори. Бісер дрібніший, але принцип роботи я знав.

Раніше, коли хотів зробити реконструкцію якоїсь речі, то домовлявся з якимось колекціонером і їхав до нього в гості. Там фотографував те, що цікавило, роздруковував знімок і лише тоді ставав до роботи. З появою інтернету все стало набагато простіше.

Я більше кравець, ніж вишивальник. Вручну можу вишити окремі деталі чи почати роботу задля розваги. А так це доручаю майстрам. Переважно копіюємо узор з оригіналів або фотографій, зроблених великим планом. Буває, що над однією сорочкою майстриня працює понад рік. Для дешевших використовую машинну вишивку.

Ніколи не було мети створити етномузей. Але деяким людям теж цікаво поглянути на те, що в мене є, тому облаштували музей просто в нашій хаті. Ми вже звикли, що вдома постійно багато людей. Якщо ніхто не приходить, то нудно.

Коли почалася велика війна, думав, як зберегти свою колекцію. Вставав серед ночі й починав перебирати речі. Найцінніше відносив у муровану комірчину: наша хата дерев'яна, якби щось влучило, загорілася б – і все пропало б. Носити довелося два тижні. Стало відкриттям, яка велика в мене колекція. Але потім зрозумів, що у сховищі вогко й речі можуть зіпсуватися. Треба було все витягувати та просушувати.

Нині суттєво зріс інтерес до українських автентичних речей. Замовлень так багато, що не встигаємо все виготовити. Я не націлений на закордонного покупця. Більшість замовників із Львова, Києва, Харкова і Дніпра.

Про гуцульське мистецтво написано більше, ніж про інші українські етнорегіони. Але ще планую видати альбом про автентичні речі Косівщини. Хочу зробити щось на зразок підручника для музейників і костюмерів. Адже часто плутаються, можуть кептар із Покуття віднести до Гуцульщини, хоча вони різні – і за декором, і за силуетом. А спільне лише те, що виготовлені з овечої шкури.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×