Худенька змучена дівчинка сказала: "Врятуйте мене"

Свобода для українця прошита в генетичному коді

Уперше приїхав в Україну в день інавгурації Володимира Зеленського – на свої іменини. Був вражений – у Казахстані президент виходить до людей в оточенні купи охорони та спецслужб. А тут президент іде собі вулицею. Я побачив вільну країну й вільну націю.

Тоді Казахстан готувався до президентських виборів. Як керівник республіканського громадського об'єднан­ня я допомагав опозиції, щоб незалежні кандидати теж могли балотуватися. Там складне законодавство про вибори, навіть спостерігачем стати непросто. Ми насмілилися дати відкріпні посвідчення великій кількості незалежних спостерігачів, які зафіксували багато фальсифікацій і порушень. Моє життя й до цього не було легким, бо критикував владу і добивався справед­ливості для людей. А після виборів на мене відкрили полювання. Було декілька серйозних дзвінків із погрозами. Вирішив виїхати.

 

12 серпня 2019-го я прилетів до Києва. Пів року жив у Гостомелі, потім – у столиці. А тоді купив квартиру в Бучі. Поряд був парк. З мого вікна відкривалася прекрасна панорама.

Коли минулої осені російські війська почали збиратися на кордоні з Україною, думав про імовірний напад. Писав про це в соцмережах. Від самого початку казав, що нікуди не поїду, бо люблю цю країну. В найважчий момент Україна мене захистила, прийняла як рідного. Як я міг її покинути?

24 лютого побачив із вікна свого будинку висадження десанту на Гостомельському аеродромі. Не міг усвідомити реальність подій. На автоматі заварив каву. Потім зателефонував кільком друзям і запитав, що можу зробити. Сказали: "У тебе казахський паспорт. Треба спробувати вивезти людей із селища Ясногородка". Там уже були окупанти.

Мав вивезти жінку з дітьми – через діяльність її чоловіка їх розшукували російські загарбники. Своїм електромобілем намагався виїхати через Гостомель. Там уже на вулицях стріляли. Українські військові сказали не їхати тим шляхом. Подався на Кільцеву дорогу, де вже були страшні затори, хаос, аварії. До Ясногородки добирався три з половиною години. У Старих Петрівцях зустрів російських солдатів. Перевірили документи і спитали, куди прямую. Збрехав, що їду по свою сім'ю.

Коли їхали до Києва, домовилися, що врятована жінка на всіх блокпостах називатиметься моєю дружиною. Окупанти зупиняли кілька разів. Перевіряли мої документи. Казав їм, що в наш будинок влучив снаряд і документи дружини залишилися там. Близько 16:00 ми були вже в Києві.

На третій день війни в мій електромобіль влучив снаряд. Не розірвався, бо застряв у задній частині батареї. Я отримав контузію. З автомобіля мене витягнули якісь хлопці, доставили в готель у Гостомель, що слугував госпіталем. Там я переночував, а наступного дня мене відвезли до друга в Київ. Перший час я навіть не міг стояти, відчував тремор усього тіла.

Трохи оговтавшись, зателефонував другу, який до війни мав таксопарк. Він дав ключі від електромобілів, бо з пальним було сутужно. Так почався другий етап моєї діяльності.

Із Межигір'я вивозив сім'ю переселенців із Криму – чоловіка, дружину, трьох дітей і жінку похилого віку. Вони жили в будинку, де раніше мешкала охорона Януковича. Зараз усі переїхали в Німеччину.

У фейсбуку прочитав, що композитор Ігор Поклад із дружиною перебувають у підвалі свого будинку у Ворзелі. Їх ніхто не міг вивезти, у них закінчувалися продукти. Вирішив спробувати допомогти. На аркуші паперу намалював можливі проїзди до селища. На першому ж блокпосту зупинили буряти. Сказав, їду забирати родичів. Пропустили, але телефон розбили. Завдяки намальованій карті знайшов будинок Покладів. Спершу ходив навколо їхнього дому і стукав у всі вікна. Зрештою відчинили. Вивіз із Ворзеля Ігоря Дмитровича, його дружину, тещу і двох собак. Коли люди дізналися про це, мій месенджер "злетів" від повідомлень. У першу добу їх прийшло понад три тисячі. Всі просили вивезти рідних і близьких.

Світлана Поклад одразу почала займатися гуманітарною допомогою. Ігор Дмитрович віддав свою машину: "Нехай служить для перемоги". Так у нас почала формуватися команда.

Росіяни стояли на блокпостах голодні. Часом забирали в мене консерви для собак. Казали, вони кращі за ті пайки, що їх їм видали. Іноді роздягали догола. Шукали татуювання та сліди від бронежилета. Були моменти, коли стріляли по моїй машині. Зараз чотири автомобілі, якими я користувався, стоять із прострілами лобового скла і слідами від уламків снарядів. Але, дякувати Богу, ніхто в моїй машині не загинув.

Орки підозрювали в коригуванні вогню – я ж їздив вулицями й бачив їхню техніку. Знаю, що в них не раз виникало бажання мене вбити. Але диво ставалося щоразу, коли долав 7-кілометрову відстань від російського до українського блокпостів. Це була зона серйозних обстрілів.

На російських блокпостах казав: "Я тут чужий. І ви чужі. Але ми християни. Заради Христа, дозвольте допомогти цим дітям і старим. Вони без зброї. Воюйте на передовій. А це діти. Якби вони були ваші, то я теж за ними поїхав би". Так вдавалося проїжджати.

Із Ворзеля вивозив людей, по яких умисно стріляли росіяни. Без належної медичної допомоги в них починалися абсцес чи гангрена. Це був складний період, але після нього в мене з'явилося багато справді рідних людей.

У Ворзелі їздили тільки танки й моє авто. Крім евакуації людей, привозив місцевим гуманітарну допомогу. Недавно одна жінка звідти сказала: "Неважливо, що ти нам привозив. Головне було – бачити твою машину. Залишалася надія, що все буде добре. Це була ніби ниточка до нормального життя".

Особлива історія пов'язана із 7-річною Катею, батьки і молодший брат якої загинули від обстрілів росіян. Дівчинку вивозив із Бучанської лікарні. У дитини було осколкове поранення голови, і прооперувати її могли тільки у столиці. На російському блокпосту нас протримали півтори години. Казали: "Ти везеш дитину фашистів, із неї виросте бандерівка. Буде вбивати людей. Ти допомагаєш фашистам, значить – і сам такий". Наставляли на дівчинку автомат: "Давай ми її вб'ємо, й нікуди не треба буде їхати". Катя була непритомна, в кисневій масці. Переживав, щоб у дорозі не померла. Коли привіз у лікарню, кисню лишалося на три хвилини.

Пізніше зателефонував Катін лікар і попросив приїхати. Операція пройшла успішно. Коли дівчинка мене побачила, обняла і сказала, що тепер я її хрещений батько.

Із рідними людей, яких вивозив, мали свою систему паролів. Казав, наприклад, як звали їхнього собаку, як вони називали своїх дітей у дитинстві. Через те, що орки розбили два мої телефони, перестав брати з собою мобільний, усе записував на папері. Проте не завжди люди були за вказаною адресою. Інколи всі гуртуватись у сусідів.

Евакуював 203 осіб, із них 178 – із Ворзеля. Щоразу ризикував бути вбитим. Радів кожному врятованому, кожній успішній поїздці. На російських блокпостах людей так сковував страх, що не могли ні поворухнутися, ні слова вимовити. Коли бачили український прапор і наш блокпост, плакали від щастя.

Люблю і поважаю наших воїнів. Щоразу, коли проїжджав останній український блокпост, вони говорили, що молитимуться за мене. Хрестили й казали: "Чекаємо на тебе, друже". Коли вертався назад, обіймали. Раділи, що вдалося когось вивезти.

Після однієї історії не міг заснути кілька діб. У Ворзелі вивантажував гуманітарку, задні дверцята авто були відчинені. Коли вже від'їхав, відчув, що в машині хтось є. Глянув назад і побачив худеньку змучену дівчинку на підлозі машини. Ніколи не забуду цих сповнених жаху очей. Вона сказала: "Врятуйте мене". Дорогою ця 15-річна дівчинка розповіла жахливу історію. 10 днів російські солдати її ґвалтували. Матір підстрелили, вона два дні стікала кров'ю і померла на очах у доньки. Якщо дівчинка непритомніла, її обливали водою і далі ґвалтували. Коли російські виродки напилися, ґвалтували її всю ніч, а потім заснули й забули прив'язати. Те, що вона вижила і змогла пробратись у мою машину, – диво. Зараз вона на реабілітації.

Ніколи не зможу пробачити росіянам те, що вони роб­лять в Україні з людьми. Ця нація не має права на існування. 20 років їхня пропаганда прокачувала ненависть до українського народу й виховала цих виродків. Те, що я бачив на Київщині, це справжній геноцид. Я бачив, як убивали людей, які просто йшли вулицею, розстрілювали гуманітарні конвої. Я бачив тих, кого ґвалтували. Це були не лише дівчата, а й хлопці.

Коли мені кажуть, що є хороші росіяни, відповідаю: "Ні, немає". Вся ця нація підтримує злочини, які їхні солдати коять в Україні. Сподіваюся, що світова спільнота це зрозуміє. Україна своїм тілом нині захищає весь цивілізований світ. Це не просто війна України з Росією, це війна добра зі злом. Живучи тут три роки, я зрозумів, що свобода для українця прошита в генетичному коді. Росіяни – це раби, які завжди шукають царя.

Сплю по 4–5 годин на добу. Вірю, що Бог захистить Україну, а її воїни дійдуть до кордонів і звільнять усю територію. Україна буде єдина й неподільна.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×