Геннадій Афанасьєв був у російському полоні 767 днів
Ще до Майдану новини у Криму дивилися на російських каналах. Вони були лояльні до України і раптом усе змінилося. У нас вселили думку, що в країні коїться щось погане, а на Майдані – покидьки. Тоді ж Євромайдани у Криму розганяли тітушки.
У лютому 2014-го був на Драгобраті. Запитував киян, як ставляться до Майдану. Одна жінка сказала: "Люди борються за свободу, за те, щоб влада їх не грабувала і не вбивала". Розповіла, що возить колеса на Майдан. Львів'яни розказували про Бандеру й УПА те, що чули від родичів. Як до їхніх міст заходили радянські війська, тягли людей до підвалу, катували, щоб ті видали українських партизанів. Ми про це нічого не знали.
18 лютого повертався з Драгобрату через Київ. Був на Банковій. Побачив місця, де вбили людей. Лампадки, квіти, знімки, де "Беркут" стріляє в повстанців, шини, фото вбитих. Дивився на бабусь із консервацією, на хлопців і дівчат. Велич ситуації обрушилася на мене. Ніби зайшов в органну залу. Не розумів, що коїться. Світ рухнув. Думав: чому я не з ними? Друзів та знайомих із такими поглядами не мав. Але не міг сидіти більше вдома.
По Сімферополю стояли намети, де закликали приєднатись до Росії. 19 лютого ввечері ГРУшники взяли Крим. Прокинувся – безпілотники літають. До міста везуть суперзброю, яка може знищити всі кораблі, що підпливуть до півострова. Російські спецпризначенці захоплюють військові частини. На кожному перехресті – двоє-троє в масках і з автоматами. Під Верховну Раду Криму кинули мішки, лежать люди з кулеметами. Приїхали 12 тисяч кубанських козаків. Викрадали людей, яких потім знаходили в лісі. Багатьох катували.
23 лютого 10 тисяч кримських татар вийшли на мирний мітинг. Там було небагато українців. Я їх не знав. Брав телефони, знайомився.
Був на мітингу кримських татар за цілісність України 26 лютого. Спецслужби влаштовували провокації. На дахах стояли камери. На вулицях кубанські козаки й переодягнені "беркутівці" кричали: "Чорножопі", "Крим для росіян, а не для хачів", "Чурки, пішли геть". Хотіли спровокувати пролиття крові й виправдати своє вторгнення наступного дня. Ми нікого не били, нічого не чіпали. Вдома увімкнув телевізор: люди в камуфляжі кидають коктейлі Молотова, стріляють, б'ються. Це були кадри з київського Майдану. А мої сусіди вірили: бандерівці вбивають людей у центрі Сімферополя. Тому й захотіли в Росію.
27 лютого дзвонив активістам: "Треба боронити Крим". Зустрілися чоловік 15, майже всі студенти. Кажу: "Озброєним людям протистояти не зможемо. Але є ж наші військові. Якщо отримуватимуть поранення, допомагатимемо вивезти". Вакарчук хотів приїхати – не пустили. Бо якби він звернувся, вийшли б десятки тисяч. Росіяни боялися цього. Поставили білборди, де Україна чорна, а посередині – червона свастика. І підпис: "Бандеровцы идут, спасайтесь. Россия-мать вам поможет".
Почувався частиною країни, коли боровся за неї. Це надихало. Не спав, не їв. У Криму створили рухи, де брали участь до 10 тисяч українців. На 8 березня вони пройшли містом, стільки ж – на день народження Шевченка. Такого раніше не було.
Було відчуття, що Україна кинула Крим і ми нікому не потрібні. Правоохоронці переметнулися на той бік. Із материка ніхто не приїздив. За синьо-жовту стрічку могли розбити обличчя, зламати руки-ноги й вивезти кудись. Мені писали в інтернеті: "Ви здали Крим". А ви де були? Ніхто зі Львова, Києва, Херсонщини не приїхав. Лише кримчани проти озброєної російської армії. Від нас чекали, що кинемося на ГРУшників із кулаками й почнемо їх кусати?
О третій ночі дзвонить хлопець-строковик із "Бельбеку": "Нас закидають світлошумовими, стріляють холостими патронами, провокують. Наказу ніякого немає. Що робити? Хочемо брати зброю, техніку і захищатися. За півгодини розіб'ємо оточення". Жінки вийшли під частину з плакатами "Нам потрібен мир" і "Путін, іди додому". Кримське ополчення їх розігнало й побило. Того дня мені дзвонили з СБУ, яке потім стало ФСБ. Викликали. Сказав, щоб надсилали повістку. Телефонували на роботу мамі: "Якщо ваш син не припинить, йому буде погано".
9 травня пішов на парад перемоги "Безсмертний полк" із фотокарткою прадіда. Сонячний день, трохи прохолодно. Ми ходили до будинку ветеранів, читали вірші, співали. Взяв камеру. Об 11:00 мав зустрітися зі знайомою, щоб познімати. Пройшовся до Вічного вогню. Згодом у ФСБ сказали, що я збирався його підірвати. Потім – до автобусної зупинки. Там багато людей. Дивився на міліціонера-росіянина з ненавистю. Кроків за 10 помітив, що за мною швидко йдуть двоє в цивільному. Удар у спину, голову, повалили на землю. Руки за спиною затягли в наручники. Один обшукує кишені, другий заковує, третій б'є. Міцні хлопці. Думаю, спецпризначенці з Північного Кавказу або місцеві СБУшники. Це знімали журналісти. Накинули капюшон на голову, запакували і закинули на заднє сидіння машини. Сіли на мене зверху. Почали катати по місту.
Врешті посадили мене і на ходу почали допит. Коли відповідав, били в живіт на видиху. Задихався. Щойно відновлювалось дихання – били знову. Називали прізвища Сенцова, Чирнія (Олексій Чирній – викладач військової історії Сімферопольського інституту культури, виступав проти окупації Криму. Під тортурами дав неправдиві показання проти Сенцова та Кольченка. Зараз у російській в'язниці. – Країна). Я Сенцова бачив, але не міг зрозуміти, що вони кажуть саме про нього. Чирнія знав тільки на ім'я. Зірвали хрестик і тризуб із шиї. Я був для них фашистом. Казали: "На тебе вся інформація зібрана. Повеземо до лісу. Будеш собі рити могилу. Благати на колінах, щоб лишитись живим".
Привезли до мого дому. Зняли маску. Кажуть: "Заведемо, щоб сусіди зрозуміли, що коїться. Відчини або виламаємо двері". Але самі знайшли ключі у сумці з фотокамерою. Кинули мене на підлогу в кухні. Одягли мішок на голову й почали обшук. Украли камеру із сумкою, гроші, техніку, документи. В облік вилученого не внесли. Я про це дізнався за рік, коли прийшли листи від мами.
Вимагали зізнатися в підпалах будівель, терактах, закладанні вибухівки в аеропорту "Бельбек". Відвезли до СБУ, яке вже було ФСБ. На першому поверсі завели до кабінету. Прикували до стільця. Там були семеро слідчих із Москви, яких потім бачив у "Лефортово" (московський слідчий ізолятор. – Країна). Бригада катів. Показали моє фото з інтернету і сказали, що вранці того дня оголосили в розшук. У телефоні був номер Олега. Я пропонував послуги фотографа, бо потрібні були гроші. Отак і познайомились. ФСБшники не знали, що це – Сенцов.
Підняли на другий поверх. Били усім, що під руку траплялось. Казав, що нічого не знаю.
О 22:00 повезли в тимчасовий СІЗО. Там на вході "ресепшн" із маленьким телевізором. Саме йшли російські новини, що в Маріуполі побили ветеранів. Мене закинули до камери. Пробув у ній 10 днів. Забрали одяг. Із півгодини не віддавали, глузували.
Усі поняті були дівчатами ФСБшників. Обговорювали спільні плани на вечір. У камері-підвалі одягу не дали. Їжі, туалетного паперу – теж. З обох боків – металеві ліжка, посередині столик, віконце. Бачив із нього будинок, де жили родичі. Було холодно. Я дуже нервував. Усі папери, які приносили у справі, йшли до туалету.
За перший місяць втратив 25 кілограмів – від нервів, катувань, відсутності їжі та води. Перші п'ять днів били одночасно з допитом. Душили, пакет на голову одягали. Махали японським мечем біля руки і казали, що відрубають. Щодня десь об 11-й приводили до слідчих і били. Деякий час сидів у маленькому "стакані" (відсік в автозаку, де перевозять ув'язненого. – Країна). Питали про спільників, вимагали підписати зізнання.
В один момент звикаєш до побиття і вже нічого не хочеш. Думав про самогубство. Після катувань приводили в камеру й залякували, що сидітиму 25 років. Ходили за дверима і дзвеніли ключами. Постійно смикаєшся, бо думаєш, що це за тобою.
На п'ятий день до мене завели Чирнія. Синці під підбитими очима, пригнічений. Почав розповідати за себе і за мене. Мовляв, уклав угоду зі слідчими. Досі не знаю, що з ним робили. Мене підняли, одягли на голову протигаз. Це радянська система. Викручують фільтр і рукою затискають шланг. Не можеш дихати. Маска прилипає до обличчя. Починаєш непритомніти – відкривають шланг, ковтаєш повітря. Туди бризкають балончиком, і вже не задихаєшся, а захлинаєшся блювотою.
Коли зрозумів, що не зможу пережити катування, підписав зізнання. І про обшуки, і під обвинуваченнями. Привели адвоката, якому я сказав, що мене били. Він: "Це моя остання справа, і йду на пенсію. Шкода, що ти мені дістався. Не знаю, що робити. 10–15 років точно отримаєш".
На шостий день увечері приносять ще дві статті: підготовка підриву пам'ятника Леніну та Вічного вогню. Потім другу відкинули. Організували додаткові свідчення – про Сенцова, Кольченка. Почали знову тиснути на психіку: "На тебе дав свідчення Чирній. Будеш сидіти".
Били постійно. Для них нормально було пройти повз і вдарити кулаком по голові. Знову одягли протигаз. Я мовчав. Наступного дня обмотували статеві органи вологим ганчір'ям, а зверху – дроти. І через котушку пускали струм. Це неможливо витримати. Зрозумів, що історії про героїчних партизанів – брехня. Підписав. Але й цього їм було мало. Хотіли, щоб я, як Чирній, співпрацював зі слідством.
Наступного дня роздягли, поклали на підлогу, нахилили вперед. Ходили, гралися міліцейською дубинкою навколо мене. Принесли паяльник і розповідали, що буде зі мною найближчі 10 років у в'язниці після такого. Подумав: що завгодно, тільки не робіть цього зі мною. Підписав усе. Найстрашніше для чоловіка у тюрмі – зґвалтування.
Погрожували використати матір. Її туристичне агентство називалось "Чудеса света". Кажуть: "Твоя мати постійно їздить за кордон. Вона – шпигунка. Якщо не хочеш, щоб сіла, роби, як ми кажемо".
За кілька днів у камеру підсадили наркомана. Вдруге засуджений, бо обколовся і пішов красти. Нам було не до спілкування. Або він, або я постійно на допитах. Мав ломки. Раз грали в міста. Він навіть середньої освіти не мав.
За 10 днів мене етапували до Сімферополя. Три дні провів у камері. Потім відвезли до Москви. Казали, в "Лефортово". Але для мене це нічого не означало. Усі слідчі поїхали зі мною. Примусили дати інтерв'ю російському телебаченню. Сказати, що я терорист, а Сенцов – організатор.
Зі мною в камері були агенти ФСБ, які доносили. Питали, як ставлюся до того чи до цього. "Піди до слідчого, скажи, що фотограф. Будеш їздити по містах, знімати, гроші отримувати". Тобто шпигувати. Не одразу це зрозумів. Намагалися витягти все, що знав. Воду пив із крана. Там уперше нормально поїв. Січку дали.
Цілий рік не було нічого. Навіть листів від мами.
За рік і три місяці – перед судом – уперше зустрівся з мамою. Вона сильно плакала. Хвилин 15 заспокоював. Жила у Сімферополі, але не в нашій квартирі, бо там могла тільки плакати. Майже не спала. Їй снилося, що я вмираю у різні способи.
Рік і чотири місяці пробув у "Лефортово". Це найбільший режимний ізолятор Росії. Все прослуховується. Із килимами, щоб не чути кроків конвоїрів. Я слухав радіо, прочитав десь 300 книжок. Отримував листи від матері і дівчини з Криму. Потім прийняли закон, що всі, хто мені пише, потрапляють до списку ФСБ.
Після виступу на суді над Сенцовим повернув собі право називатися людиною. Довго готувався. Мучили сором, смуток, жаль. Вирішив змінити свідчення. У перший день мені не дали слова. Перенервував. На другий усе сказав. Відмовився від брехливих свідчень. Далі тільки міцнішав.
Після суду відвезли до кабінету ФСБ. Вимагали сказати, що на мене вийшли адвокати Сенцова й примусили відмовитись від попередніх свідчень. Мовчав і молився. Повернувся спиною й став біля дверей чекати на конвоїра. ФСБшник оскаженів, накинувся і побив мене.
Після Москви місяць сидів в ізоляторі Ростова-на-Дону. Комісія зафіксувала побої. 30 квітня вивезли до підвалу на два дні – і назад у "Лефортово".
Потім два місяці етапували до Республіки Комі. Це – сучасний ГУЛАГ. У виправній колонії підкинули лезо. За це перевели на суворий режим. Там був три місяці, з них два з половиною – в одиночці. 20 людей на вісім ліжок. Спали у три зміни на чорному простирадлі, бо температура – 45 градусів. Усі пітніють. Таргани, щури, їжа – жахлива.
Важко захворів. З'явилися великі виразки, які не минали. Треба лікувати, але ніхто цього не робив. Тому я їх вирізав. Рвали простирадло, перев'язували, прали і знову перев'язували. Мазали дитячим кремом. Потім нарешті принесли антибіотики. Вони пошкодили мікрофлору шлунка. Рани зникали, а за тиждень-два з'являлись. Нещодавно мене прооперували. Маю рану в боку.
13 червня виправ усі свої речі. Ніч майже не спав. Прокинувся о сьомій ранку. Близько двох місяців був у камері з грузином. Його взяли нібито за шпигунство 2008 року. Два ліжка, радіо і кип'ятильник. Їжі не було. Купити нічого не могли. Консул клав гроші на рахунок, а мені не давали витрачати. Того дня їли хліб – чорний і білий. Грали в шахи. Нас відвели на прогулянку. Десь об 11-й сказали збиратися з речами. Могли перевести у сусідню камеру. Відчиняють, а там чоловік 15 – у погонах, із камерами. Прочитали "акт гуманності Путіна". Сусід обійняв: "Це, мабуть, тебе звільняють".
Психологічно я досі там. Не почуваюся вільною людиною. Сенцов і Кольченко мали повернутися першими.
Юрій Данилович Солошенко (74-річний полтавчанин затриманий у 2014 році Росією за "шпигунство". Засуджений до шести років тюрми. – Країна) кричав: "Де Афанасьєв? Чому я один у машині сиджу?" Ми обійнялися, щасливі. Автобуси, Mercedes'и, BMW – усі в мигалках. За півгодини приїхали в аеропорт. Там літак військовий український. Я: "Юрій Данилович, це за нами". Трап опустився. Дали аркуш, що я – звільнений, можу летіти додому. Ірина Геращенко (уповноважена президента з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. – Країна) вибігла нас обійняти, хоча їй не можна було сходити. Літак – це українська територія. Не витримала.
У літаку одразу подзвонив мамі: "Чекай, я вже поруч". Коли її побачив, сказав: "Мамо, ми перемогли". Так само скажу мамі Станіслава Клиха (українець, засуджений у Росії нібито за участь у чеченській війні. – Країна). Всю дорогу думав, що скажу журналістам. Треба допомогти іншим хлопцям. Тому почав про санкції.
Досі не довіряю людям, які мене оточують. Хто вони, на кого працюють?
1 
1
Коментарі