Як Майдану допомагають бізнесмени
Ярослав ПОЛОВИЧ, 62 роки, Київ. Народився у Львові. Був референтом голови СБУ Євгена Марчука. Шість років жив у США, працював соціологом, очолював Культурний центр української діаспори в Маямі. Має туристичний бізнес. Виховав двох синів. На кухні Майдану щовечора працює як волонтер. Розносить мітингувальникам чай, воду, миє підлогу.
– У столиці, за Будинком профспілок, три місяці тому відкрив магазин "Продукти". Майдан трохи вдарив по моєму бізнесу, бо прибрав із полиць спиртне. Тоді були всі накручені, на п'яну голову могли б дурного наробити. Зараз, може, знову запущу – треба сплачувати оренду.
Приходили до мене хлопці навіть з антимайдану. Один каже: "Дайте хоч на білет, додому доїхати. Хто має силу, пішли під Верховну Раду й офіс Партії регіонів за грошима, які не виплатили. А я, інвалід, не можу". Як такій людині не поможеш? Погодували, обігріли. Дві ночі в моєму магазині міліціонери грілися, в туалет ходили – коли вдруге Майдан штурмували.
Я не пнуся в політику, заробляю чесною працею. Проте саме через політику колись потрапив у Штати. Коли 2002-го Тимошенко організувала акцію "Повстань, Україно!", я працював референтом у голови СБУ Євгена Марчука. Закликав сюди їхати священиків зі Львівщини, Тернопільщини. Ходив мітингувати. Тоді о четвертій ранку біля Кабміну почалася бойня, ОМОН бив усіх підряд. Перепало й мені, забрали в міліцію. Сказав: ще раз вдарите, будуть проблеми. Краще обшукайте. Знайшли посвідчення, що я – референт Євгена Марчука. У них затряслися руки, відвезли мене своєю машиною додому. За 2 години подзвонив Євген Кирилович: "Що ти наробив? Якщо захищатиму тебе, президент скаже, що протести – то моя робота. Тобі треба терміново виїжджати в Америку". Викликали мені науковця з Інституту соціології. Шість днів мене тренував. Зробили візу у США для 2-річної роботи соціологом. Коли віза закінчилася, очолив Культурний центр української діаспори в Маямі.
Із Марчуком познайомився, коли в радянські часи підпільно розмальовував церкви. Він тоді був у Львові. Відповідав у КГБ за релігію. Викликав мене. Коли сів перед ним, написав на папері: "Як із вами розмовляти – як із батьком, чи як із працівником КГБ?" Він поліз рукою під стіл, вимкнув магнітофон і сказав: давай, як із батьком.
– У мене батьки, нас троє дітей. Маємо важке фінансове становище, мушу якось заробляти.
– Малюй Леніна.
– За нього стільки не платять.
– Працюй на КГБ.
– Не зможу, це не на мій характер.
– Ти можеш платити 300 карбованців штрафу на місяць? – запитав Євген Кирилович. Я розкинув на шістьох майстрів, вийшло посильно. 29 числа щомісяця йшли в касу КГБ платити штраф.
Ті, хто є на Майдані в наметах, нічого не бояться і нікуди не тікатимуть. Якщо влада спробує повторити 30 листопада чи 11 грудня, люди відбиватимуться – хто чим зможе. Якщо Майдан припинить свою діяльність, більше не відновиться. Навіть якщо революція покотиться усією країною. Бо тут усе приберуть, поставлять охорону, і барикад таких уже не зробиш.
Анатолій Кобзаренко, 48 років, селище Липова Долина Сумської області. 20 років тому в райцентрі Липова Долина на Сумщині відкрив завод із виробництва тачок та візків. Зараз – один із найбільших виробників тракторних причепів у країні. Виготовляє цистерни, ковші, зернопакувальне обладнання. Має філіал у Польщі. Надавав автобуси для перевезення мітингувальників до столиці.
– 19 грудня в сусідніх Ромнах підпалили автобус, що возив людей із трьох сусідніх районів на Майдан. Він стояв на території з охороною. Біля стоянки чергував джип. Спочатку на нього не звернули увагу. О десятій вечора чоловік із джипа перескочив паркан, облив колесо автобуса бензином і підпалив. Собаки почули дим і загавкали. Охоронці встигли загасити полум'я снігом. Побачили, як палій тікав. Перед цим на завод телефонували з органів. Цікавилися, коли автобус від'їжджає, де ночує. Казали: краще, аби залишався на місці.
Від нас до Києва мітингувальники їздили сім разів. Відпускав людей із роботи. Учора нашого працівника перестріли в Лубнах, запитали, чи він із "Заводу Кобзаренка", побили.
Раніше директори сільгосппідприємств відмовляли мене надавати автобус. Після цього випадку кажуть: як хтось мене ще раз зачепить, виведуть на Майдан усіх своїх людей.
Понад 30 відсотків нашої продукції експортуємо в Європу. Не знаю, як підписувати угоди з іноземними партнерами, якщо через місяць можуть приїхати і скрутити нам роги. Але зараз основне моє завдання – гарантувати безпеку людям на заводі. В нас працює 400 осіб. Підписання угоди про Митний союз негативно вплине на підприємство. Бо в Росії за бажанням одного чоловіка правила змінюються щодня. Якщо підписати угоду з ЄС, кордон із Росією не закриється. Хіба будуть труднощі, як у серпні, коли українським виробникам оголосили торговельну війну.
Річний обсяг виробництва на заводі становить 100 мільйонів гривень. Торік заплатили державі 16 мільйонів гривень податків. Але зараз економіка зупиняється. Проходження грошей по рахунках упало втричі.
Дмитро Борісов, 33 роки, Київ. Працював рекламістом і кухарем. Після економічної кризи 2008-го відкрив власну мережу ресторанів. Першим був "Борсук" на столичному Печерську, потім – іще шість закладів. Зі співаком Олегом Скрипкою має салон-ресторан "Канапа" на Андріївському узвозі. На власній фермі в селі Петрівське біля столиці вирощує телят. Містом їздить на мотоциклі.
– У перший день запрошували жінок і дітей до нас у Pivbar на Майдані у "Глобусі". Пропонували погрітися, сходити в туалет, випити чаю, бульйону. Кілька разів на день годуємо комплексними обідами працівників "Громадського телебачення". Допомагаю роздати десятки літрів чаю і бульйону. Не маю страху, що постраждає мій бізнес. У нашій країні бізнесмену може загрожувати будь-що – чи ходиш на Майдан, чи ні. Будь-який чинуша, якому принципово не дають хабарів, чинить перепони.
Частина ресторанів і магазинів у районі Майдану мають прибуток, бо роблять велику націнку через потік людей. Інші, навпаки, закриваються, бо не можуть доставити машинами продукти. Ми бігаємо за два квартали, куди під'їжджають постачальники. Звідти носимо коробки на спинах. У ресторанах і кафе кількість відвідувачів скоротилася на 30–40 відсотків. Люди дивляться новини вдома або стоять на Майдані. Більшість скасували новорічні корпоративи в ресторанах.
Вигоди від Майдану не маємо жодної. Люди переважно заходять погрітися й випити чаю. Наш прибуток упав майже удвічі.
Ірина Яремко, 48 років, Львів. Із чоловіком тримає агенцію нерухомості "Золота арка", у якій працюють 18 осіб. Закінчила економічний та юридичний факультети Львівського університету. Голова Комітету підприємців області. Відправляє автобуси з мітингувальниками на Майдан зі Львова. Має одруженого сина.
– Днями до штабу прийшов дільничний інспектор Галицького районного відділу міліції. Повідомив, що до Міністерства внутрішніх справ 13 грудня подзвонила Ірина Юріївна Радаш. Сказала, щовечора з вулиці Винниченка, 16, я відправляю автобуси, якими керують п'яні водії, перевозять зброю та наркотики. Додала, що використовую приміщення обласної ради безплатно і вимагаю гроші від водіїв та пасажирів. Коли запитала, чи надала заявниця пояснення і чи існує взагалі така особа, мені сказали, що не можуть її знайти. Тоді ми подали запит на з'ясування особи й готові звернутися до суду. Під час пошуків в інтернеті з'ясували, що людина з таким прізвищем є помічником депутата міськради. Після штурму "Беркутом" майданівців від'їжджали понад тисячу львів'ян щотижня. Зараз спад, бо багато людей залишилися в Києві. Від'їзди фінансуємо з доброчинних внесків львів'ян. Кожен, хто їде до столиці, також робить мінімальний внесок.
Геннадій Романюк, 53 роки, Коломия Івано-Франківської області
Народився в Коломиї. Мати – гречанка з Донеччини. Депутат міськради, голова страйкового комітету Коломиї. Тримає кафе "Звенислава", де влаштовує літературні зустрічі. Співпрацює з мистецьким об'єднанням "Остання барикада". Видає книжки місцевих поетів. Одружений. Має трьох дітей. Усі були на Майдані.
– Був момент, коли на Майдані разом зібралася десь тисяча коломиян. Зараз їх більше сотні. У Коломиї маємо пункт прийому харчів і коштів. За зібрані гроші відправляли автобуси до Києва. Бувало, два буси на день їхали. Наші підприємці, які жертвують на Майдан, бажають залишатися анонімними. Не хочуть, щоб це нашкодило бізнесу.
Я не боюся розголошувати свою позицію, бо в політиці понад 20 років. Межу страху переступив наприкінці 1980-х. Хоча можуть початися репресії. Особливо – після виступу президента, який сказав, що розбереться із західними областями. Та й донецькі прокурори в нас працюють. Нещодавно з'їздив додому. Сказав коломиянам: якщо на перший заклик збереться тисяча людей, то нас не чіпатимуть.
Підприємці виходять на Майдан, бо дістало. Податки – нереальні. Таке враження, що нас заганяють у тінь, аби були кимось керовані й постійно боялися. Малий бізнес поглинають клановим. У Коломиї було державне підприємство "Прут", виготовляло меблі для шкіл. Нормально працювало, платило податки. Директор поїхав у Київ укладати контракт із Міністерством освіти. Контракт йому не продовжили, прислали іншого – який спеціалізується на розвалі підприємств. Понабирав кредитів, протягом року "Прут" збанкрутував. Готують його передати комусь зі своїх. Від початку 1990-х у Коломиї знищили всі великі підприємства. Люди виживають завдяки дрібному бізнесу й роботі за кордоном.
1 
1
Коментарі