Яйця у нас найкращі, бо кури по двору бігають, а у вас – у тюрмах сидять

Секрети виживання на змаганнях від чемпіона світу серед літніх людей Михайла Литвиненка

На всі змагання треба їхати за свої грошики. ­Молодим олімпійцям держава оплачує проживання і харчування. А ветерани – бидло, нікому непотрібне. ­Хочеш – їдь, нема грошей – сиди вдома. Одна бабця з наших летить в Америку, доглядає за хворими, заробляє непогано – 3 тисячі доларів за місяць. Має за що брати участь у змаганнях. Правда, ніколи нічого не виграє.

1992-го треба було їхати в Грецію на змагання з легкої атлетики. Наш головний по спорту в Києві каже: "Денег, скоко надо, на дорогу нету". Я з переляку запропонував: "А якби велосипедами поїхати?" – "Все! Идея! Делаем велопробег и марафон". Нас душ 15 було в команді. Хто біг, хто велосипедом їхав. Я прилаштував до свого велосипеда велетенські педалі, щоб швидше їхати. Прикордонник питає: "Что это такое ?" – "Велосипед". – "А ви його у декларацію записали?" – "Товариш прикордонник, це – старці, жебраки їдуть". То він і відчепився. Так ми гармидером добиралися до Афін тиждень. Спали, де трава. У мене намету не було: розкладачечку поставив. Ліг, укрився клейоночкою – і спи. Вся поїздка обійшлася в 40 євро. Після такої дороги зайняв лише шосте місце.

2003-го в Данії в лісосмузі біля стадіону ночували. Намет зламався. То я пішов на смітник, натягав штук 10 чистих ящиків з-під бананів. Заслав, щоб від землі не холодно, і вкрився одежкою. Полягали спати, а вночі чуємо – щось тріщить. Уранці хлопці дивляться, а то їжаки сало погризли. Беремо з собою ще згущене молоко, коржики, кручені горіхи, бо зубів нема гризти. На бананових ящиках ночував, а золото взяв.

В Італії 2006-го нас розселили у кемпінгу. 5 доларів платиш за землю – її дають трохи більше, як на могилу. ­Поряд душ, газ, туалет – усі зручності, тільки ліжок нема. ­Першу ніч переночували на землі. На другу колега намет поставив, ну точно труна. Де він його тільки узяв? Дощ почався, я зайшов у нужник. Там – дзеркала, чистота ней­мовірна й сушарки висять – фени. Я затяг туди лавку з парку, ліг, клейонкою укрився. Фен смикнув. У нього, як у протигаза, – довгий шланг. Я тим феном у пазуху – добре, як на печі. Тоді – в штани. Якби хто побачив, пропав би од сміху. Бронзу виграв тоді.

Мов закордонних не знаю. Воно мені не треба. Як зустрічаюся із своїм головним конкурентом Ріхардом Джехардом з Німеччини, він каже: "Здоров, Михайло!" – "Гутен так, Ріхарде! Гітлєр капут!" – "Ха-ха-ха", – і вся розмова.

Раз треба було летіти в Америку. Спонсори зібрали мені 2 тисячі доларів. Дали й візу. Але щось там наплутали й мав летіти сам – без команди. Квиток взяли до Нью-Йорка і назад, а добиратися треба аж до Пуерто-Ріко. Летів я з порожньою сумкою, бо сказали нічого не брати, навіть сала. Така в Америці постанова. Як прилетів, думаю, треба білет купить до Пуерто-Ріко. Ніде ні кас, нічого. ­Пішов у вантажне відділення, там людей повно. Як закричу: "Кто по-русски говорить может?" А воно після вибухів в Америці було, 2003 рік, всі поприсідали. Вони ж не розуміють, що я кричу – може: "Лягайте" чи "Давайте гроші". ­Дивляться на мене, а я пройду 5 метрів і знову кричу. Якийсь чоловік питає: "Че ты орешь, старик? С ума сошел?" Я зрадів: "Ти можеш на російській? Де мені взяти квиток?" – "Это надо ехать на Брайтон-Бич. Там есть кассы. Пере­ночуете за 100 долларов и завтра вылет". – "Е, мені це не підходить". Пішов я далі, виліз на ескалатор і знову кричу: "Кто тут по-русски понимает?" Якась біленька симпатична жіночка: "Что такое?" Я паспорт їй показав, щоб не думала, що прибитий якийсь. "Здесь не продают билетов, но я могу вам сделать. У вас есть деньги? 750 долларов". ­Виписала мені квитки – виявилося, що в аеропорту працює. Зглянулася наді мною. Я трохи розслабився, а не їв же нічого. А там – кафе, ресторани. Підходжу. Якийсь чучмек бере бутерброди і чашечку кави. Дивлюся: касирка вибиває 17 доларів! Я прикинув – скільки людина без харчів прожити може. Потім собі булки й молоко купляв у супермаркетах. Два тижні так прожив. На тих змаганнях виграв срібну медаль.

У Норвегії заробив 20 доларів, бо спік одній жінці торта.

Вона возила нас на екскурсії та російською балакала. ­Годували раз у ресторані. Я рота роззявив і пішов на екскурсію на кухню. Мені як професіоналу цікаво. Все на вищому рівні. А ця Ніна питає: "Что вы ходите, смотрите?" – думає, може, шпигун. Кажу: "Я сам кондитер, мне интересно". – "А мне торт можете испечь?" – "Могу, только давайте продукты". Вона ледь не впала, що я – з такою мордою і медалями – торти вмію з трояндами видєлувать. Заплатила мені. Ну, для неї це копійки, бо отримує 3 тисячі.

Прийшли до неї додому кореспонденти і записують про Україну. Ніна перекладає. Я розказую, що Україна – найкраща країна. Яйця у нас найкращі, бо кури по двору бігають, а у вас – у тюрмах сидять. І корови у нас ходять по лугах, і цукор не тростинний, і земля плодюча. ­Завів їх навмисно. Вони й питають: "Якщо все так добре, чому ж ви живете так погано?" Кажу: "І на це питання я вам відповім. Бо в нас уряд – злодії і бандити. Нас обікрали, в тому числі й мене. Ми працювали все життя, гроші в банки клали, а прийшло падло, грабіжники прокляті, й ми залишились бідні". На другий день іду по стадіону, Ніна біжить розстроєна: "Ой, Михаил, все так плохо получилось". – "Що таке, може, від торта понос?" – "Нет, вы вчера шутили о правительстве, а это все напечатали. Что вам теперь дома будет?" – "При Сталіні був би розстріл, а вам – 25 років ГУЛагу за переклад. А так нічого не буде".

×