Або українізуємось, або так і будемо відбиватися від "захисників" - художник

3

Чому в його малюнках багато радикалізму та брутальності – розповідає автор "Бандерівського календаря" художник Віталій Січкарчук

Після школи сидимо з батьком. "Куди далі?" – "Не знаю". – "І я не знаю". А половина класу вже були у вузах, на підготовчих курсах. Вступив на історію, і факультет мене спрямував. Вивчення історії виховує патріотизм. Хоч нас там ні до чого не спонукали, радянське було викладання.

Малюю з дитинства. У художню школу віддав батько, але художником я став завдяки вчителю. Після школи поринув у світ алкоголю. А в 22 роки зустрів свого вчителя малювання. Поговорили. "Да, а график из тебя был первоклассный", – каже. Я потім ішов і думав: як то? 22 роки – і вже "був"? Нє-е. І взявся.

У livejournal друг, спортивний журналіст Дмитро Дорошенко, мене півроку тягнув. Бо доти моїх малюнків ніхто не бачив, окрім найближчих друзів. Нік теж разом придумували, 2008 року: Пекельний Бандера? – може, не всі сприймуть? – хай буде Пекельний Бульба. Спочатку переймався коментарями, переживав із кожного приводу. Потім зрозумів, що правильно казав Остап Бендер: більше цинізму, людям це подобається. І щирість обов'язкова.

З часом виробився свій стиль картинок і тексту. Це доведені до крайнощів абсурдний гумор і брутальщина. А шовінізм і нетерпимість присутні як інструмент загострення ситуацій, що змальовую. Ніколи не пишу того, чого не підтверджу в живому спілкуванні. Навіть друзі дорікали, що я, наче криголам – або біле, або чорне. Так і в життєвих ситуаціях, розмовах: без напівтонів.

На початку 2010 року люди поширили всюди мій "Бандерівський календар". Газета "Сегодня", сайт Наталії Вітренко і подібні понаписували про "коричневых отморозков". А зараз українська дійсність наблизилася до сюжетів мого календаря. Там був і збитий гвинтокрил Януковича, і депутати, розвішані на Хрещатику, ліквідація комуністів, Партії регіонів, Московського патріархату. І там було знищення Кремля. Це зараз головний пункт, як бачимо.

Раніше я був націоналіст затятий, але російськомовний. Підколювали за це. Тож перейти на українську було "мусово", як кажуть на Заході. 2010-го, поступово. Спершу серед друзів. Потім з усіма і навіть із батьками, які говорять російською. Позвикали. Спочатку був жах: половину слів подумки перекладав. А ще ця калічна вимова. Спілкуватися стало легше, коли з'явилося більше україномовних друзів, дівчина із Заходу. Хоч ще 2011 року в мене брали інтерв'ю як у російськомовного націоналіста. Є такі. Усе знають і розуміють, але не вистачає волі перемкнутися на українську.

Українець повинен говорити українською. Можеш не виправдовуватися: не там вродився, не так вчився, не той батько – це мене не хвилює. Націоналізмом так уже бідних залякали, що я би сказав: потрібне просто українство. На всіх рівнях. Хтось собі вибере українізацію сувору – як у піснях Ореста Лютого, хтось лагідну. Я, наприклад, не сприймаю показових переходів на русский язык для Востока и Юга. Хоч усі перейдімо на російську – Кисельов усе одно говоритиме, що то бандєравци щось нове придумали. Те, що він каже, нас не повинно турбувати взагалі. Треба створювати україномовне середовище.

Я – агресивно-конфліктний, з кимось посвариться мені без проблем. От наприкінці лютого їм у "Дровах" на Шулявці. Сіла за спиною тіпічная кієвская інтєліґєнция в беретах. Один старший, з ним – молодий і жінка. І давай: головна в них проблема – що не можуть пройти до філармонії, тому "пускай бандєравци єдут ва Львов". Добре, думаю, вечір я вам зіпсую. Встаю – і всіх прямим текстом. Я поняв давно, що з такими не можна вести бесіду їхніми категоріями: "А знаєцє, а давайцє абсудім". Думаєте, хоч хтось за них заступився? Ні. І їм не можна дозволяти відчувати ілюзію безпечності. Треба псувати комфорт!

Багато років розказую, що нам татари – більші браття, ніж кацапи. "Да шо ти?" – починалося. Слухайте, кажу, в мене в Росії живуть прямі родичі. Я з ними спілкуюся. Там вас ніхто не любить. А якщо люблять, то далеко не таких, якими ви себе бачите, а "тра-ля-ля, хахли станцуют". Як правило, розмови закінчувалися словами "час покаже". Ось і настав час.

З Росією кожен приречений бути сильним. Потрібні цинізм і тільки свої інтереси. У Росії ж ніколи нічого іншого в голові й не було, починаючи від Івана IV, того що Грозний: я главний – ви ніхто. Це їхній архетип: "Барин приедет, барин рассудит". Не схильні до самостійності. Волі – нуль, власної думки – нуль. Як наслідок – деспотія в абсолюті.

Ніякої України досі не було. Кордони є, населення, історія немаленька, а України – нема. Розідране все на клапті, й не тільки на Схід-Захід. Культура спілкування, обслуговування, ЗМІ – російські. Націоналістами українців роблять Янукович і Путін, а мене – Київ. До 29 років я жив, як інші – вчився в русскай школє, а шо такоє? Ніхто не говорить українською, при цьому всі люблять Україну. Просто хочуть, аби все було спокійненько. Чекають, що прокинуться – і все нове. 2004-го місяць померзли – і можна далі не мати стосунку до політики, громадського життя. Тепер відбувся момент первинного прокидання. За Україну вже воюють. Події останніх місяців багато зробили з нашими людьми. Але трохи ще не відчувають гостроти проблеми: або українізуємось, або так і будемо відбиватися від "захисників".

×