Народився хлопчик. Чоловік сварився, що подасть до суду

Як працюється провіднику потяга Астана – Київ

Востаннє із сім'єю бачився минулої неділі. Потяг Астана – Київ – Астана йде майже тиждень – три дні туди і три назад – 77 годин в один бік. У неділю знов зберемося всією родиною.

Провідником працюю з 2001 року. Один-два рази на місяць у Києві буваю. Прогулятися містом не вдається – потяг стоїть півтори години. За цей час прибираю у вагоні, збираю використану постіль, протираю пилюку, мию туалети і зустрічаю нових пасажирів. Боїмося далеко відходити, щоб не запізнитися. Було, що провідники наздоганяли потяг літаком до Харкова.

П'ять років у плацкартному вагоні. Мені подобається – люди прості, небагаті, без понтів. Доти кілька років працював у купе. Там ставляться до провідника, як до прислуги: "Іди сюди, неси швидко чай, не заважай". Не люблю зверхність.

Раз на три-чотири роки нам видають форму – білу сорочку, сині штани, піджак і зимову шинель. Одного комплекту не вистачає, заношується сильно. Особливо брюки між ногами рвуться. Більшість колег купують ще один комплект. Він може і 40 доларів коштувати, і 100. Я не купую, економлю. Зараз на мені форма казахської служби безпеки. Двоюрідна сестра подарувала. У неї чоловік там працює, але по службі для маскування часто у цивільному ходить. Форма лежить. Точнісінько, як залізнична, я тільки шеврони з логотипом пришив і значок повісив. Уже півроку її ношу.

Квиток із Києва до Астани в плац­карті коштує 33 тисячі тенге – близько 200 доларів. Потяг забитий, приблизно 800 пасажирів веземо. Люди скаржаться, що доводиться купувати квиток ледь не за місяць. Більшість до кінцевої не їдуть – виходять у Харкові, Оренбурзі, Тоболі. До Астани доїжджають 15–20 пасажирів. Чув, планують запустити ще один потяг Київ – Астана від української залізниці.

Цього разу особливих пригод не було, тільки дівчина, на вигляд років 30, зізналася в коханні – казашка. Заходить і говорить: "Я тебе кохаю, дай номер телефону". Відмовився. Вона засмутилась, але ненадовго. Один пасажир їхав напідпитку, постійно хотів спілкуватися – розповідав про службу в Афганістані. Я намагався якомога менше попадатись йому на очі.

Раз довелося пологи приймати. Три роки тому працював на напрямку Карагач – Астана. Одна з пасажирок на дев'ятому місяці вагітності їхала до Караганди. Потяг на 2 години запізнювався, у неї почалися перейми. Я перелякався, шукав лікаря по вагонах. Один обізвався, я зрадів, виявилося – стоматолог. Я приймав пологи, якась бабуся зголосилася допомагати. Керувала мною. Народився хлопчик. Чоловік зустрів потяг у Караганді. Не подякував. Сварився, що подасть до суду, бо поїзд прибув невчасно.

Бував у Адлері, Санкт-Петербурзі, Москві, Казахстан весь об'їздив. Ми не закріплені за одним маршрутом. Норма – 174 години на місяць. Після того як повернуся з Києва, поїду в Алмати, Сариагач. Напрямки обираємо не самі – є система нарядів.

Книжок у дорозі не читаю. Узагалі читаю мало, хіба що газети. Слідкую за вашими футбольними командами: "Шахтар", "Динамо". Дивлюсь українські телешоу через інтернет – "Х-Фактор", "Україна має талант". На минулому "Х-Факторі" вболівав за Ірину Борисюк.

Майже завжди люди щось забувають у вагоні. Як правило, не дуже цінне – домашній одяг, окуляри, книжки. Все віддаємо в міліцію, там пасажири можуть забрати. В кожному рейсі забувають віддати склянки, чайні ложечки, подушки, рушники. На маршруті Астана – Алмати жінка, років 65, вже йшла з вагона, коли в неї порвався пакет і звідти випала залізнична ковдра. Хотіли заяву в міліцію написати, але пожаліли її. Якщо на моїй зміні пропадає щось – вираховують із зарплати у десятикратному розмірі.

За місяць отримую близько 100 тисяч тенге, це майже 5 тисяч гривень. Коли їдемо у вашу країну, спочатку міняємо тенге на російські рублі, а тоді – на гривні. Більшість провідників купують українські цукерки, торти. У Казахстані таких смачних не виробляють.

Чотири рази доводилося зустрічати Новий рік у потязі – 2005-й, 2007-й, 2010-й і 2011-й. Пасажирів у таких рейсах майже немає. Збираємося з провідниками з інших вагонів, готуємо святкову вечерю. Вагона-ресторану в поїзді нема, зате є електроплитка. Моя напарниця варить суп, плов, борщ. Бешбармак (відварене м'ясо з лапшою, нарізаною у формі великих прямокутників. – "Країна") іноді хочеться приготувати, але в таких умовах складно. Пасажири замовляють чай, каву, купують вафлі. Спиртні напої нам продавати не можна, але не встигну озирнутись – піввагона вже хильнули. З собою беруть.

Пасажири найчастіше перевозять собак і котів.

Помитися ніде. Беремо баклажку, ріжемо її, наповнюємо водою – ­і в ­туалет. Коли кілька днів підряд їдемо, ділимо добу з напарницею навпіл – по 12 годин працюємо і відпочиваємо. Як чоловік, на зміну виходжу вночі. Перші чотири роки працював на пару з мамою. А потім її не стало. Сумую за нею, ми були близькі по духу. Чоловіків найчастіше в Казахстані називають Єрлан, Бауржан. Такого імені, як у мене, ні в кого немає. У мами день народження був 28 квітня, а я народився 29-го. Бабуся склала два слова – "жан", що означає душа, і "серік" – друг. Придумала ім'я Жансерік – "душевний друг". Через ім'я мене називають іноді французом. Я не ображаюсь.

×