Збірна стала справді українською

Тепер усі добре знають, чим ми відрізняємося від ворога

Якщо вірити офіційній статистиці, національна футбольна команда України зіграла свій перший матч наприкінці квітня 1992 року. Після того провела майже триста поєдинків різного рівня. Насправді перший матч нашої національної команди відбувся 1 червня 2022-го в Ґлазґо, майже за 30 років після офіційного дебюту. Щоб усвідомити це, нам усім слід було прожити три місяці війни з одвічним ворогом. За ці місяці наш футбол принципово змінився. Так само, як принципово переінакшилося все життя, яке ніколи більше не буде таке, як до 24 лютого 2022 року.

 

Чим була збірна України з футболу до цього часу? Просто спортивною командою, яка більш-менш успішно виступала в міжнародних турнірах і проводила неофіційні матчі під синьо-жовтим прапором. Із самого початку було очевидно, що для більшості гравців, тренерів, функціонерів та уболівальників збірна України була українською лише умовно. Досить згадати, що майже половина учасників першого в історії матчу збірної України потім стала грати в російській збірній та не соромилася цього. Дехто й досі роздає інтерв'ю. Так само у збірну України залюбки брали тих самих росіян, а потім білорусів, сербів, бразильців. Для більшості з них ця команда була просто місцем роботи, аж ніяк не футбольним уособленням рідної країни. Ніхто з них навіть і не збирався говорити українською. Навіщо, коли й самі українці, які грали за національну команду, говорили переважно російською.

Чи не щороку ми були свідками маленьких або не дуже скандалів із приводу того, що той чи той український гравець погоджувався виступати за національну команду іншої країни чи навпаки – іноземець ставав футбольним українцем. Нікого це особливо не обходило. А тих, хто намагався несміливо вказати на те, що футбольна збірна України має бути українською, зокрема й мене, обзивали останніми словами. Знадобилася війна, знадобилися тисячі й тисячі загиблих і закатованих українців, щоб сталося диво – футболісти та тренери національної команди стали справжніми українцями. Гадаю, вони були ними й раніше, але з різних причин соромилися цього.

Ще задовго до 1 червня ми побачили сльози на очах наших гравців, які або представляли іноземні клуби, або вимушено виїхали за кордон у складі українських команд, аби тренуватися та проводити благодійні матчі. Ці страшні місяці показали, хто є хто в нашому футболі. На щастя, більшість тих, хто до цього не виявляв майже жодних ознак українськості, виявилася справжніми патріотами. І навпаки – багаторічний капітан збірної України (Анатолій Тимощук. – Країна) продовжує жити у країні-агресорі й підтримувати війну проти Батьківщини.

Війна змінила не лише наших футболістів і тренерів. Увесь футбольний світ змінив ставлення до України. Ще кілька місяців тому ми були для них якимись малозрозумілими напівросіянами. Тепер усі добре знають, чим ми відрізняємося від ворога. Наших гравців почали зустрічати оплесками на всіх стадіонах, де вони з'являлися. Просто за те, що вони – українці. Представники героїчного народу. Саме в такому статусі й вийшла наша національна команда на свій перший офіційний матч після російського нападу.

 

І тут ідеться не лише про футбол. Точніше, зовсім не про футбол. Насправді нашим гравцям досить було провести матчі на певному рівні. Звісно, хотілося б, щоб Україна виборола право зіграти у фінальному турнірі Кубка світу, що відбудеться наприкінці року в Катарі. Але поразка у виїзній грі проти досить посередньої команди Вельсу не дала змоги це зробити. Як на мене, це навіть і добре. Бо, з одного боку, було б чудово, щоб на всесвітньому футбольному форумі вся планета вітала українську команду. А з іншого, було б не досить приємно вилетіти з турніру, програвши з рахун­ком 0:4, як це сталося торік на першості Європи. Правильність такої думки підтвердили наступні ігри українців, які мали великі проблеми в суперництві з більш ніж посередніми вірменами й ірландцями.

Що тепер чекатиме на нашу національну команду? Чи стане вона мандрівною представницею України, яка потерпає від агресора й де не можна проводити матчі, не наражаючись на смертельну небезпеку? Така ймовірність існує. Тому не варто особливо перейматися подальшими результатами збірної України. Головне – наша команда показала: вона стала справді українською, вона гідно виконала свою місію на футбольному фронті. А перемог, справжніх, не локальних, нам доведеться ще почекати. Щонайменше до кінця війни. Хоча й потім ми ще довго не зможемо без сліз співати наш гімн перед кожним новим матчем.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×