"Находясь за тысячи миль от нашей земли, вдали от родных и друзей, чем мы можем гордиться? Мы охраняем нашу советскую родину. Мы защищаем мир. Благодарю за службу, товарищи!" – дякує контр-адмірал совєтським підводникам у завершальних кадрах фільму "Правда лейтенанта Климова". У відповідь моряки відповідають: "Служим Советскому Союзу!"
Цей та інший совєтський пропагандистський мілітарний непотріб телеканал НТН дарував українцям із 23 по 25 лютого: "У зоні особливої уваги", "Хід у відповідь" (обидва бойовики рекламують совєтську десантуру), "Ключі від неба", "Ті, що зійшли з небес", "Мерседес тікає від погоні", "Невловимі месники", "Знову невловимі".
У ці ж дні на "Інтері" вигулькнув російський воєнний фільм "Дот" і заплішена мілітарна кінопродукція СССР: "У зоні особливої уваги", "Хід у відповідь", "Вийти заміж за капітана", "Свій серед чужих, чужий серед своїх", "Офіцери".
"Если снова над миром грянет гром / Небо вспыхнет огнем / Вы нам только шепните / Мы на помощь придем", – фінальні рядки з пісні, якою завершується кінобойовик "Невловимі месники". "Вы нам только шепните / Мы на помощь придем" – звучить актуально. Шепнули-покликали Путіна кримські й донецькі колаборанти – і "русский мир" тут же "пришел на помощь русскоязычным братьям".
"РФ докладає надзусиль для культурної експансії в Україні, – пише філософ Богдан Кримський. – Адже культурне панування є ментальною основою для всіх інших видів панування. Засилля російського шоу-бізнесу, російської книжки, російських радіостанцій тощо в Україні не є проявом некорисливої любові до чистого мистецтва. Це спланована, цілеспрямована, свідома й добре організована політика Росії проти України. Вона має за мету повернути її до статусу, що існував до 24 серпня 1991 року. Або, принаймні, вилучити зі складу України низку територій, що становлять інтерес для РФ".
У фантастичному фільмі "Чужі" страхітливі чудовиська проникають у людський організм і відкладають у ньому личинки для продовження свого роду. В нашому випадку роль "чужих" виконує російська культура. Мацаки "русского мира" з екранів "Інтера" й інших колабораційних телеканалів прагнуть знищити українську ідентичність, втримати українців у полоні "единого культурного пространства", реанімувати його в головах старшого покоління, прищепити інтерес, а відтак, залюбленість серед молоді. Цю місію виконують і, здавалося би, безневинні "Ирония судьбы" та "Москва слезам не верит", "Бриллиантовая рука" і "Кавказская пленница". Агресивніше совєтський патріотизм і ностальгію за СССР прищеплюють випродукувані в Москві воєнні фільми, документальні кінострічки.
"Русский мир" – це своєрідна "матриця" з однойменного фільму. Цитата з нього: "Матриця – це створений, щоб підпорядкувати нас, світ мрій. Матриця – це система. Більшість не готова прийняти реальність. А багато людей настільки отруєні й так безнадійно залежні від системи, що битимуться за неї".
Чимало українців, отруєних совєтсько-російською пропагандою, все ще співпереживають разом із кіногероями "Мосфильма", "Ленфильма", кіностудії ім. Максима Горького.
Найперше для них у січні 2018-го "Інтер" узявся відзначати 80-річчя з дня народження Володимира Висоцького – демонструвати фільми за його участю, готувати сюжети, присвячені життю й творчості совєтського актора, поета і барда. Для "отруєних і так залежних від системи, що битимуться за неї" цей телеканал відзначив 90-річчя совєтського актора В'ячеслава Тихонова. Зокрема, показав фільми за його участю.
Невже керівництво держави не усвідомлює, що маємо різновид підривної діяльності в українському культурному просторі? Натомість чекіст Путін добре розуміє, що без національної культури немає держави, що культура – це ключовий фактор ідентичності нації, що ЗМІ – ефективний інструмент русифікації, а отже, деформації української ідентичності.
На вітринах журнально-газетних кіосків країни привільно почуваються "Власть денег" і "Вокруг света", "Совершенно секретно" і "Комсомольская правда в Украине", "За рулем" і "Дачные советы", "Вкусная Масленица" і "Тайны звезд" тощо.
В умовах війни фактор культури й ідентичності перетворюється на могутню зброю. Використовуючи невійськові методи, за допомогою "п'ятої колони" Путін прагне зруйнувати основу України як незалежної держави. Не києм, то палицею.
У підписаному президентом 23 березня 2017 року законі "Про Український культурний фонд" зазначено: "Головою Фонду призначається особа, яка є фахівцем у сфері культури, має бездоганну ділову репутацію, високий суспільний авторитет, вільно володіє державною мовою, а також іноземною – однією з офіційних мов Ради Європи".
Чи є Марина Порошенко фахівцем у сфері культури? Питання риторичне. Однак 19 січня міністр культури Євген Нищук призначив її головою Українського культурного фонду. За кандидатуру дружини президента проголосували всі члени Наглядової ради фонду.
Вона сказала: "Переконана, що Український культурний фонд сприятиме модернізації сектору культури, підтримуватиме культурний розвиток громад в умовах децентралізації, інтегруватиме національну ідею всередині країни, стимулюватиме розвиток креативного молодого покоління".
Не зовсім зрозуміло, про яку "модернізацію сектору культури" йдеться. Ще складніше збагнути, що означає "інтегрувати національну ідею всередині країни".
Свого часу віце-прем'єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник уже пропонував українцям своє бачення національної ідеї та вказував шляхи для її досягнення. Євразійські, звісна річ.
"Національна ідея – це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли кажу: я – чех, мушу мати культурну програму", – зазначив 1918 року Томаш Масарик, перший президент новоствореної Чехословаччини. Це була не лише слушна думка, а ефективна концепція державного будівництва. Чехи, відхиливши теорію поглинання своєї культури німецькою, стали захисниками культурної різноманітності світу.
Історія засвідчує – тоталітарні системи проводять репресивну селекцію духовно-інтелектуальних сил народу, руйнують особистість, деформуючи норми й ідеали національних культур. Щоб визріли умови для національної та духовної самоідентифікації нашого народу, потрібно створити повноцінне соціокультурне середовище.
2005 року новопризначений секретар Ради національної безпеки й оборони Петро Порошенко зробив кілька суперечливих заяв на тему майбутньої мовної політики Української держави: "Ми координуватимемо зусилля органів влади для того, щоб зупинити процес закриття російських шкіл. Для того, щоб відновити групи у вищих навчальних закладах із російською мовою навчання. Ми займатимемося тим, щоб російськомовні громадяни України мали свій телевізійний канал, радіостанції, щоб повністю забезпечити захист їхніх конституційних прав".
Ці думки – матеріалізація світогляду. Недаремно тодішній заступник голови Народного руху Василь Куйбіда цікавився: "Національні інтереси якої держави має намір захищати Порошенко?" А своєрідною відповіддю на поставлене запитання стало висвячення Петра Олексійовича на диякона Російської православної церкви Московського патріархату в червні 2009-го.
Відтоді багато що змінилося – у світі, в Україні. Але людське мислення вкрай консервативне. Тож складно уявити, як після трудів президентських, удома ввечері на кухні Порошенко з дружиною обговорюють проблеми функціонування державної мови, переймаються українською культурою, обговорюють вітчизняні фільми, обмірковують втілення в життя ідеї єдиної помісної Церкви.
"Я, наприклад, так трапилося, з російськомовного середовища. І в себе вдома, зараз відкрию таємницю, спілкуюся російською, – казав Порошенко. – Але це моя приватна справа".
Це справді приватна справа. Одначе вкрай важливо, з ким себе ідентифікують голова Українського культурного фонду та її чоловік. Яку саме культурну програму мають? І чи мають?
16 вересня позаторік на відкритті 13-ї щорічної зустрічі "Ялтинська європейська стратегія" Петро Порошенко сказав: "Дехто з вояків АТО розмовляє російською. Я дам вам цифри – більшість із них розмовляють російською".
Швидко з'ясувалося, що президент поширює нісенітницю. Ось цитата із дослідження аналітичного Центру Олександра Разумкова: "Українська мова є рідною для 73 відсотків учасників АТО, їх рідних і близьких. Російська – для 6, обидві мови – для 19 відсотків. Українською та переважно українською вдома розмовляють 60 відсотків учасників АТО, російською – 14, обома мовами – по 25 відсотків".
Із 1940-го по 1972 рік ЦК Компартії Литви очолював Антанас Снєчкус. У повоєнний період він успішно протистояв наказам Кремля депортувати значну частину населення до Сибіру. Відтак зберіг кістяк нації – селянство. Також не дав розчинити національну інтелігенцію в совєтському інтернаціоналі. Завдяки цьому на момент виходу з СССР корінне населення в республіці становило 80%, а в сусідніх Латвії та Естонії – майже 50%. Навіть в умовах творення в СССР "советского человека" Снєчкус проводив національно орієнтовану політику. "Він встановив особливий режим сприяння для литовських дитячих садків, – свідчить журналіст Леонід Капелюшний. – Там були вищі зарплати для персоналу, краще забезпечення і харчування, вихователі і нянечки скоріш би оніміли, як заговорили з малечею польською чи російською. Офіційною мовою КПСС була російська. Однак у Верховній Раді республіки, на з'їздах і пленумах Компартії Литви звучала тільки литовська – з перекладом для тих, хто нею не володіє".
"Всі економічні перетворення, боротьба з корупцією, політичні зміни не матимуть ніякого значення у випадку, якщо Україна не стане Україною, – пише журналіст Віталій Портніков. – Якщо не розвиватимуться українська культура, українське кіно, якщо не переможе українська мова, якщо не стане сучасним театр, якщо не буде україномовною освіта, якщо не заговорять українською Київ, Дніпро, Одеса і Харків. Якщо цього не відбудеться – в результаті всіх реформ Україна стане успішною колонією сусідньої Росії, землею безбатченків".
Тож кожен українець має делімітувати свій особистий культурний кордон із Росією, побудувати у власній свідомості модерну систему демократичних цінностей і на її основі сформувати виразно сучасну українську ідентичність.
Чи буде нам у цьому помічником Українська держава і її Культурний фонд? Схоже, що покладатися варто винятково на себе.
4 
35413
Коментарі