Уривок з оповідання "Втеча до пекла" зі збірки есеїв полковника Муаммара Каддафі "Село, місто, самогубство астронавта й інші історії". Вперше видані 1993-го в Лівії, пізніше стали бестселером в Єгипті та інших арабських країнах. Перекладені англійською 1996 року, неодноразово перевидавалися.
В оповіданні "Втеча до пекла" йдеться про бедуїна, який ненавидить місто так сильно, що готовий жити в пеклі. Щоб потрапити туди, він відмовляється від чарівного персня, що може зробити його султаном або ж у будь-який момент дати в руки будь-яку зброю, аж до сучасних міжконтинентальних ракет. Коли бедуїн зрештою потрапляє в пекло, то опиняється серед страшних диких тварин, що виявляються дуже милими створіннями
Якими жорстокими можуть бути люди, що збираються в деспотичний натовп - бурхливий потік, нещадний до того, хто опинився на його шляху, глухий до криків про допомогу. Тиранія однієї людини - найтолерантніша з усіх тираній. Зрештою, це лише одна людина, яку можна позбавити влади вмить, не встигнеш і видихнути. Тиранія натовпу значно гірша. Хто вистоїть перед його вбивчою силою?
Тиранія однієї людини - найтолерантніша з усіх тираній. Зрештою, це лише одна людина, яку можна позбавити влади вмить, не встигнеш і видихнути. Тиранія натовпу значно гірша
Я ціную свободу мас. Я обожнюю тих, хто розбив кайдани після років страждань. Але водночас я їх боюся. Щасливі й задоволені, ці маси люду сповнені співчуття, вони підносять обраних ними на п'єдестал: Ганнібал, Перікл, Савонарола, Дантон, Робесп'єр, Муссоліні, Ніксон. Але якими жорстокими вони стають у люті: Ганнібала отруїли, Савонаролу спалили на вогнищі, Дантона скарали на горло, Робесп'єру зламали щелепу, тіло Муссоліні волокли вулицями, Ніксону плюнули в обличчя, коли той залишав Білий дім.
Полум'я обпалює мені спину. Я стою перед люблячим, але безжалісним суспільством, перед тими, котрі дуже добре знають, чого вони хочуть від однієї людини, але байдужі до того, що хоче ця людина від них, перед масами, які люблять - лиш це не та любов, коли запрошують в театри чи кав'ярні.
Що я можу зробити в божевільному сучасному місті, мешканці якого терзають мене, щойно десь помітять: "Збудуй для нас новий дім, вимости дорогу до моря, посади сад, злови кита, дай мені дружину, вбий для нас пса, купи нам кота"?
Я - бідний кочівник-бедуїн, який не має навіть свідоцтва про народження. Я не мию рук перед їжею і футболю все, що трапляється мені на шляху - навіть якщо поцілю у вітрину магазина чи вдарю стару жінку. Я не знаю, який на смак алкоголь чи "пепсі". Я втамовую спрагу дощовою водою, яку набираю в пригорщі, і виловлюю пуголовків подолом свого плаща. Я не знаю, які на вигляд гроші, але люди, що випадково зустрічають мене, завжди просять про щось. Я не маю чого їм дати. Усе, що в мене є, вкрадене з рук злодіїв, із рота миші, із зубів собаки - я віддаю все це міським мешканцям.
Але люди нетерплячі і постійно чогось вимагають від мене. Я - виняток, єдиний, хто не має нічого. І все одно на мене нападають і напосідають щодня й щогодини.
Ось чому я втікаю в пустелю, втікаю від вас і вашого дихання мені в спину - щоб врятуватися. Ваше дихання вривається в мій особистий простір, дратує, порушує мій спокій. Ваше дихання переслідує мене, як скажений пес, що біжить, бризкаючи слиною, вулицями сучасного божевільного міста.
Залиште мене із моїми клопотами. Не переслідуйте мене. Не тицяйте на мене пальцями, щоб ваші діти не бігли за мною, дражнячи й насміхаючись, куди б я не йшов. Чому ви не можете залишити в спокої мій мозок? Чому ви заперечуєте моє право ходити вашими вулицями? Я така ж людина, як і ви.
2 
1
Коментарі